Для мене особисто тема Голодомору 1932 – 1933 років є поза дискусією. Гадаю, що і для мільйонів українців теж. Я цілком спокійно ставлюся до політичних спекуляцій на цьому полі, позаяк розумію їхнє підґрунтя, їхню нещирість, їхню минущість. Тому, що там сказав Янукович у Страсбурзі, що відбулося згодом, хто дуже пнеться, аби скасувати закон про геноцид, ухвалений “за Ющенка”, хто взагалі хотів би, аби про Великий Голод не було й згадки у підручниках, – мене особисто не діймає. Залишаю це на совісті відомих осіб, а відтак на розсуд людський і Божий їхні вчинки.
Коли недавно у Києві запалала Свіча пам’яті, яку, сподіваюся, донесуть до кожного українського села, глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар сказав одну промовисту річ: мовляв, Янукович “не є абсолютним речником народу, як і будь-який інший Президент будь-якої країни, тому не варто дивитися на це (акцію вшанування жертв Голодомору у Києві – “Пошта”), як на протест… Треба чинити так, як велить наше серце, серце народу”. Я гадаю, що коли ми всі діятимемо схожим чином, то і до керівника держави, і до багатьох його однодумців нарешті дійде, що офірувати пам’яттю мільйонів на догоду чужим інтересам – надто велика жертва. Як і те, що українці насправді не бажають вирізнитися серед інших величиною своїх втрат, вони просто хочуть, аби інші дізналися про їхній біль. Дізналися і зрозуміли. Бо дуже довго про те, що коїлося у центрі Європи вісімдесят років тому, ніхто не хотів знати. До слова, не в останню чергу завдяки зусиллям попередників тих, перед ким так охоче прогинається наш Президент.
Для Януковича – це не перший дзвіночок. Володимир Литвин, голова парламенту і лідер політичної сили-учасниці коаліції, також днями визнав, що трактує Голодомор як геноцид. Не обійшлося, правда, без застережень: голова ВР сказав, що не сприймає терміну “етноцид”. Але наразі про це й не йдеться. Ким би не був Володимир Михайлович, – про політика, видається, не варто говорити взагалі, не час і не місце, – але його генетичні корені сягають українського хліборобського Центру, там, де й розгорталися апокаліптичні сцени сталінського “винаходу”. У селян довга пам’ять: працюючи на землі, вони мають час повернутися у минуле, просіяти його через дрібне сито літ і визначити для себе: де зерно, а де – полова.
Те, що країною нині керують люди без коріння, без національного стержня – зле, але минуще. Звичайно, вони підуть, бо нема ради на плин часу і поступ країни. Але було б добре, коли б на виході бодай кілька урядників, оцінюючи уроки своєї каденції, зауважили, що для них Україна стала не тільки тереном економічних експериментів і “пасовищем”, а й чимось ближчим, своїм…
