Ця фотографія зроблена під час Першої світової війни. На ній ми бачимо групу бідно вбраних людей, старих чоловіків (можливо, що вони лише здаються нам такими старими через свій зовнішній вигляд?) і жінок у супроводі ескорту австрійських солдатів. Солдати, у кожному разі ті двоє на передньому плані, чомусь мають при собі російські карабіни моделі “Мосін-наган”, калібру 7,62, ймовірно, це трофейна зброя, її нескладно впізнати за довгим тонким штиком, зручно допасованим для ходіння.

Але хто ці люди з ескорту? І де було зроблено це фото? Якщо судити за одягом людей, то йдеться, імовірно про русинів, як тоді називали українців, тож фото, ймовірно, було зроблене в Галичині, у Східній Галичині, східніше Сяну. Коли я показав це фото знайомій із Кракова, вона відразу ж спонтанно відреагувала фразою: “Тo pachnie wschodem” – (це пахне Сходом). І я згоден із нею. Отже, Східна Галичина. Мабуть, 1914 – 1915, хоча можливими є й інші роки війни.

Точно визначити місцевість не вдасться, бракує орієнтирів, церкви, ратуші чи чогось схожого. Не видно також назви вулиці. Точно можна сказати лише те, що будівлі виглядають однозначно по-міському, навіть більше: по-містечковому, східногалицькі села виглядають по-іншому. Ця вулиця могла би бути розміщена у Хирові, Ходорові, Хоросткові чи Болехові – вона неасфальтована, і під час дощу на ній пересувалися по кісточки у болоті. Але у день, коли була зроблена фотографія, не було дощу, тож вулиця суха.

Тепер ми знаємо вже більше – йдеться про українців, яких австрійські солдати ведуть через східноукраїнське місто. Але куди? І чому під конвоєм?

У тодішній Галичині було чимало біженців, особливо у східних землях, де велися особливо жорстокі бої. Українці тікали від російських солдатів, але ще частіше австрійські військові змушували їх залишати свої домівки. Суворою військовою мовою це називалося “стратегічна евакуація”. Частина цивільного населення була переміщена у тили, щоб замінити там чоловіків, які пішли на фронт. Такі люди були не стільки біженцями, скільки невільниками на примусових роботах, здебільшого у сільському господарстві. Такі переміщення розпочалися вже восени 1914-го, незабаром після початку війни. Жертвами цих переміщень ставали насамперед русини, але і євреїв, яких вважали “ненадійними”, підозрювали у шпигунстві та колаборації з ворогом. Таким чином австрійська пропаганда намагалася виправдати поразку австрійських військ у боротьбі з росіянами, яких вважали людьми нижчої раси. Відбувалися масові показові страти русинів та українців, без суду і слідства, за самим лише голослівним звинуваченням у “русофільстві”, “шпигунстві” та “саботажі”. Ці страти відбувалися по селах, вздовж доріг, докладна кількість жертв невідома, але припускають, що йдеться про десятки тисяч.

Іншим пощастило більше, їх “лише” депортували і помістили до табору. Талергоф у Ґраці, Брука ан дер Ляйта, Браунау ам Інн, таких було чимало. Але умови в таборах зазвичай були настільки нестерпними, що багато хто помирав і там. Талергоф ще і сьогодні для багатьох мешканців Західної України означає страшне місце, місце приниження і знущань, голоду і тортур, про яке розповідали батьки, дідусі та бабусі.
Можливо, було б доцільніше почати пошуки саме тут, в одному з перелічених місць, хоча тепер там не знайдеш слідів цих таборів, ці свідчення минулого, за які тепер було би соромно перед нащадками, завбачливо усунули з пам'яті і наклали табу мовчання на цю тему, лише нещодавно про ці речі знову почали наважуватись говорити.

Цілком імовірно припустити, що зображена на світлині сцена демонструє саме таку примусову евакуацію. Селян ведуть на вокзал. Люди не хочуть їхати зі своїх домівок, вони бояться росіян, але бояться і невідомості, у яку їх ведуть. Вони бачили на власні очі, що зробили австрійські солдати – хоча хіба самі вони не австрійці? – з їхнім греко-католицьким священиком, учителем та іншими безневинними людьми, можливо, що і з родичами та друзями. Можливо, на їхньому шляху траплялися повішані? На фото ми бачимо дерева, але, на щастя, без розвішаних на них трупів.

Фотоісторик Антон Гольцер присвятив цьому феномену книгу, читання якої шокує. Я хотів би тут згадати про цю книгу. Вона називається “Посмішка ката. Незнана війна проти цивільного населення 1914 – 1918”. У книзі Гольцер цитує розмову австрійського поета Ґеорґа Тракля з другом Людвіґом Фікером. Тракль перебуває під враженням описаних вище подій, і його у стані цілковитого нервового виснаження привозять до військової лікарні у Кракові. Там він згодом і помирає, при цьому залишається відкритим питання, чи це було самогубство. У розмові Тракль розповідає другові про страти: “На площі, яка колись була пожвавленою і заповненою людьми, а тепер її ніби вимели, стояли дерева. На кожному дереві теліпався повішений. Русини, місцеві”.

На фото ми бачимо тонкі дерева. На деревах ми бачимо тільки листя, жодних трупів. Люди проходять зі схиленими додолу головами попід деревами вздовж вулиці, на щастя, їм не доводиться дивитися хоча би на трупи. Але попри це на світлині відчутна атмосфера загрози. Задушливої атмосфери і таємниці, яку мені б хотілося розгадати.

Ким були ці люди? Ця молода вродлива жінка у задньому ряду, єдина, з великим білим клунком? Скільки їй років? Звідки вона? З якого села? Куди її відвезли?

Чи пережили ці люди війну, чи загинули в якомусь таборі? Що трапилося з цим чоловіком у кепці, що стоїть праворуч? Можливо, його стратили? І ким були солдати, які їх супроводжують? Що вони відчували? Задоволення? Ненависть? Зневагу? Сором?

Усі ці питання з'являються у моїй голові, коли я дивлюся на фото, знову і знову роздивляюся зображення. Я знаю, що точних відповідей на ці запитання мені майже напевно ніколи не вдасться знайти, але від цього моє бажання знати не зменшується і не стає менш болючим. Радше навпаки.

Відень. Переклад із німецької

Мартін Полляк