Завжди цікаво дізнатися думку сторонніх осіб про те, що вони думають про твою країну, а отже, про тебе. Але не завжди варто покладатися лише на цю опінію, не беручи до уваги інших оцінок, зроблених, можливо, на підставі протилежних критеріїв.

Майже три десятки експертів на замовлення Інституту світової політики зійшлися недавно на думці, що “імідж України змінився в гірший бік. Українську владу підозрюють у схильності до авторитарних методів управління, у відході від демократичних принципів”. З ними важко не погодитися, позаяк серед останніх рефлексій нових мешканців Банкової та Грушевського – доволі промовисті з точки зору дотримання прав і свобод громадян вчинки. Не вдаватимуся тут до переліку того, про що написано та сказано чимало, спробую, однак, дещо дезавуювати думку про “авторитаризм” та “відхід від демократичних принципів”. Бо, як на мене, у контраверсійних ситуаціях ліпше прислухатися до розумного Амброза Бірса, який дійшов висновку, що “консерватор – державний діяч, залюблений в існуючі непорядки, на відміну від ліберала, який прагне замінити їх непорядками іншого роду”.

Усе, звичайно, пізнається у порівнянні. Звісно, на противагу останнім місяцям правління Ющенка, маємо ознаки руху навспак. Але слід зважити, що нова команда завжди демонструватиме силу та волю, оскільки їй доконечно потрібно довести спроможність реалізувати не стільки те, що декларувалося виборцям, як те, що обіцялося впливовим залаштунковим гравцям. Коли до цієї “завзятості” додається ще й певний брак управлінського досвіду, то й результат цілком прогнозований – зловживання владою, абсолютно невиправдані, іноді навіть кричущі перегини, цькування опонентів, зведення старих порахунків.

Але… Стара добра демократична Європа дала нинішній владі цілком придатне для вжитку з метою самозахисту тло. Чому на наших телеекранах обов’язковими стали масштабні сюжети про масові протести в Греції, Іспанії, Італії, ба навіть Німеччині? Хіба тамтешні очільники завжди адекватно реагують на акції невдоволених, хіба поліція не надуживає силу для укоськання особливо затятих? Але чомусь жоден тамтешній експерт не ознаковує такі речі страшилками про “схильність до автократизму”. Навпаки, в Європі воліють говорити про вимушеність “затягування гайок” перед загрозою другої хвилі кризи.

Я цілком здаю собі звіт у тому, що ні в Україні, ні в Європі особливо ніхто не вітатиме нових “лукашенок”. Як і у тому, що режим Януковича стоїть найближче до межі, за якою справді – авторитаризм. Я цілком усвідомлюю те, що певні кола з оточення Президента підштовхують його до доволі сумнівних кроків, на кшталт ініціації та проведення референдуму, який поховав би конституційну реформу 2004 року.
Погодьмося, Основний Закон потребує добрячої ревізії, а те, що відбулося напередодні другого туру президентських виборів майже шість років тому, важко назвати реформою. Можливо, найважливішим тоді справді був перший крок України до парламентської республіки, та її механізми виявилися украй неефективними. Тому планований плебісцит сам собою – річ дуже позитивна, тільки спільноті варто застерегтися перед ним гарантіями неповернення до президентської форми правління.

Наразі ми можемо розраховувати бодай на ілюзорні та все ж виписані у Конституції противаги і стримувальні чинники. Інша річ, що і парламент, і уряд тепер підім’ято переможцем під себе. Але то наразі. Химерна коаліція вже починає вибухати проявами невдоволення “молодших братів”, а виконавчу гілку влади лихоманить від часто незрозумілих кадрових ротацій.

Коли ж восени почнеться серйозна розмова про місцеве самоврядування, а відтак і реальні вибори, процеси розбалансування влади стануть незворотними. Якщо ж зазирнути у майбутнє далі, то цілком зрозуміло. Що до парламентських виборів владна партія прийде зі значними втратами, і не тільки електоральними, але й, що важливо, – психологічними.

Тепер про ще один чинник, який, на мою думку, теж є ефективним запобіжником перед авторитарними потугами верхівки. Як не дивно, різність України (маю на увазі умовний поділ на Схід та на Захід), – у цьому сенсі є позитивом. Фонд “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва та соціологічна служба Центру ім. Разумкова, намагаючись з’ясувати ставлення українців до нової влади, отримали цілком сподівані результати.  Частка громадян, які переважно позитивно оцінюють діяльність Януковича, у східному регіоні сягла 78% (негативно – лише 9%), у південному регіоні – 73% (негативно – 14%). Практично поділені оцінки у центральному регіоні (позитивно – 38%, негативно – 34%), а от у західному регіоні переважають негативні оцінки діяльності – 48% (позитивних – 27%). За часів Ющенка ми мали схожі результати, тільки у дзеркальному відображенні.

Тому, висновую, що Україна схильна до авторитаризму у тій же мірі, що її європейські сусіди. Якщо, звичайно, тупо не копіюватиме східних сусідів, то ця схильність залишиться за нею як неодмінна риса демократії, як засторога, як віртуальна загроза.