На Головному залізничному вокзалі Львова дрібне здирництво називають “комплексною послугою”

Подорож до недалекого Кракова насправді може перетворитися на складну й трудомістку експедицію, причому якщо ви захочете поїхати туди потягом, то перипетії розпочнуться задовго до прикордонних формальностей. Про поїздку залізницею до Вроцлава, Праги чи Братислави годі говорити: до вельми суттєвої суми, яку доведеться викласти за квиток, обов’язково додасться комплекс незручностей з його придбанням. Скидається на те, що “Львівська залізниця” бореться за соціальну рівність, намагаючись переконати пасажирів користуватися більш демократичним видом транспорту – автобусом.

Усе ж укотре постановивши подарувати собі мандрівку до Кракова “з приємністю, та й не без моралі”, тобто комфортабельним і недешевим потягом, звично прямую в центральні залізничні каси, що на вул. Гнатюка. Але привітна жіночка в єдиному вікні, де колись продавали квитки на міжнародні сполучення, одразу замахала руками: “Що ви, ми більше їх не продаємо. Брали один-два бланки, а тут виявилося стільки охочих, що я більше нічого не встигала робити, тільки ті квитки виписувати”.

Аргументація видалася мені дивною, бо переважно послугу скасовують тоді, коли на неї немає попиту, а не навпаки. За квитком касирка порадила їхати на головний вокзал, де я також спершу спробувала купити його в центральному касовому залі – віконечко міжнародного сполучення тут чи не єдине, біля якого майже ніколи не скупчуються черги. Симпатична дівчина-оператор відверто нудьгувала, тому спершу зраділа моїй появі, проте коли почула, що квиток я хочу придбати заздалегідь, спохмурніла й відправила мене в касу на другому поверсі вокзалу: “Ми продаємо квитки тільки в день відправлення” .

Ризикувати залишитися опівночі (коли відходить поїзд на Краків) на вокзалі без квитка і зірвати заплановану поїздку не хотілося. Я вирушила на другий поверх, сходи на який знайти насправді непросто і вказівок немає жодних. Та найбільшою проблемою виявилося... пробитися до самої каси, оскільки, крім кількох віконечок, там розташований ще й зал очікування підвищеного комфорту, вхід до якого, як відомо, платний.

Щоправда, встановленої за вхід плати від мене біля дверей не вимагали. Я спокійнісінько пройшла до каси, де нарешті придбала квиток, виклавши за нього майже 350 грн. “І ще п’ять оплатіть навпроти. За вхід”, – мляво кинула мені касирка на прощання. Мої спроби заперечити, що послугами залу очікування я не користувалася, адже прийшла лише для того, аби купити тут квиток  і то лише тому, що іншої альтернативи у мене не було взагалі, не дали сподіваного ефекту, як і протести тих, хто стояв у черзі до каси за мною. Підійшовши до стійки навпроти, я показала журналістське посвідчення і попросила показати мені, як пройти до начальника вокзалу. “По коридору” , – невиразно махнула мені тітонька, в обов’язки якої входило збирати плату за невикористання чітко видрукуваних біля цінника послуг: перегляд телевізора, отримання довідки тощо. “Я не дивилася у вас телевізор. І не сиділа в цих зручних фотелях” , – востаннє, мов школярка, спробувала виправдатися я. “А тут ніхто цим не користується!”  – тітонька була незворушною. “У цьому залі очікування майже не буває пасажирів. То з чого ми будемо жити, якщо люди ще й у касу перестануть ходити? Давайте ваших п’ять гривень. І щодо начальника... Ідіть, пишіть. Що, думаєте, про нас газети не писали?”

“Пошта” все ж вирішила написати і навіть зателефонувала за коментарем щодо ситуації до Миколи Козака, заступника начальника пасажирської служби “Львівської залізниці” , котрий підтвердив – дрібне здирництво на вокзалі є цілком законним і навіть... продиктованим турботою про самих пасажирів. “Продаж квитків на всі міжнародні напрямки ми скерували в спеціалізовану касу на головному вокзалі. Це зробили, оскільки в літній період є суттєво більше навантаження в касах на Гнатюка. Тому для поліпшення обслуговування та комфорту пасажирів, ухвалили таке рішення. Такий збір є цілком законний. Це послуги, які надаються в комплексі. Людина заходить у цей зал, вона з комфортом очікує своєї черги, не втомлюється при цьому. Кожен сервіс коштує гроші”. Однак юристи такий примусовий сервіс називають порушенням законодавства.

– Таку практику природного монополіста навряд чи можна вважати нормальною, – прокоментував “Пошті”  к.ю.н. Руслан  Тополевський, доцент кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ. – Її слід, очевидно, розглядати як зловживання монопольним становищем на ринку. Стаття 29 Господарського кодексу України передбачає, що до таких дій, серед іншого, належить: нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне  становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав’язування товару, не потрібного контрагенту. Інакше кажучи, встановлення оплати за послуги, які не потрібні споживачу, а також часткова відмова від реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації, імовірно, становитимуть порушення антимонопольного законодавства. В цій ситуації безпосередньо має діяти Антимонопольний комітет України, примушуючи усунути таке зловживання.

Найбільше в цій ситуації хвилює інше: до Львова, що декларує себе як “відкрите для світу” місто, щороку приїжджає усе більше іноземців, котрі часто користуються потягами міжнародного сполучення. Як пояснити їм, де знаходяться каси, до котрих не веде жодна вказівка жодною мовою? І як переконати, що коли вони знайдуть омріяне віконечко, ця радість коштуватиме п’ять гривень – у буквальному сенсі узятих “зі стелі”.