…Віце-мер Одеси Вахтанг Убірія, брутально лаючись, застосував пристрій для відстрілу ґумових куль серед людного натовпу на сміттєзвалищі Одеси…

…Маршрут Президента Януковича змінили, остерігаючись “непередбачуваних обставин”. Штат його охорони сягнув 170 осіб. Сам глава держави натякнув журналістам, що йому загрожує небезпека…

…Голова Верховного Суду Василь Онопенко каже про “правовий хаос, нехтування прав і свобод людей” у випадку реалізації запропонованої владою судової реформи…

…У Харкові після зіткнень із “будівельниками” магістралі, захисники парку оголосили голодування. Під стінами Верховної Ради схожу акцію розпочали опоненти нових правил висловлення інакодумства…

Рядки, мов цитати із фронтових повідомлень. І це – серед літа, коли українці, зазвичай, або відпочивають, або ж гнуть спини на присадибних ділянках, це – “мертвий сезон” для будь-яких громадських рушень і протестних акцій.

Кому вигідно, аби спільнота постійно перебувала у неспокої, аби пересічний обиватель, лягаючи спати, очікував від завтрашнього дня чергових несподіванок і прикростей? Сказати, що це на руку опозиції, значить, піти спрощеним шляхом, позаяк не вона нині визначає мейнстрим українських реалій. Вона відкинута на марґінес і може тільки “огризатися”, причому добираючи слова, аби відтак не стати черговою мішенню “регіонального” катка”.

Отже, це вигідно владі. Я висловлю, можливо, дещо контраверсійне припущення, але чомусь мені здається, що їй вигідно вибудовувати перспективу країни і втілювати свої плани у життя в умовах нервозності і непевності. Важливо, що нинішній режим вже набув очевидних рис “задкуючого”, намагаючись якомога хутчіш зачистити політичне та світоглядне поле від наслідків діяльності попередників, він не знайшов нічого креативнішого, аніж повернення до переддня Помаранчевої революції, точніше, “кучмізму”. І хай Янукович та його оточення сотні разів повторюють, мов мантру, тезу про те, що “Данілич” їх тоді зрадив, однак цілком очевидно, що тогочасний суспільний контекст був акурат за ранжиром для Віктора Федоровича. Нині ж постющенківська Україна виросла з коротких штанців демократії а-ля “Кучма vs Симоненко”, вона стала тереном поліідеологічним, якщо бажаєте, мультисмаковим, незважаючи на умовність партійних структур і їхнє доволі сумнівне представництво в органах законодавчої влади.

Змінився навіть демографічний склад населення: прошарок тих, хто наївно сподівається на вирішення власних проблем державою, невпинно зменшується, хоча пенсіонерів – ще вчора типових представників патерналістських настроїв – більшає. Але і ці люди, і підприємці середнього віку, а, особливо, молодь, вже зуміли усвідомити, що навіть щось даючи лівою рукою, правою чиновник все одно відіб’є своє…

Команда Януковича дісталася влади не у той час і не у тому місці. Це, звичайно, її проблема. Але проблема, яку слід якось вирішити.

Сучасний російський філософ Алєксєй Сахнін ще у роки становлення путінського режиму висловився про схожу ситуацію доволі парадоксально. Утім, цей парадокс тепер притаманний і владі українській. “Майбутнє, як дещо відмінне від сьогоднішнього =відтворене минуле, потрібне тільки пригнобленим, – пише він. – Тому ідеологія прогресу за визначенням революційна. Та цього мало. Прогресивна ідеологія в осерді якої – категорія майбутнього за визначенням – інститут демократичний. Її головне завдання – організація опору простому відтворенню минулого, внесення поправок у сьогоднішнє, а тому вона об’єднує і організовує своїми сенсами тільки тих, хто бажає зміни status quo, тобто “демократію”, маси (курсив наш – “Пошта”)”.

Ми ж бачимо, що для переможців президентських виборів 2010 року “майбутнє” насправді “=відтворене минуле”. Але їм вкрай потрібно виглядати “демократами”, тобто декларувати бажання змін status quo. І для цього застосовується тактика нагнітання страхів, витворення проблем на місці, де їх немає первинно, для цього ледь не щодня декларується черговий проект чергової фата-морганної реформи, для цього гарячково підминаються головні інформаційні канали, які мають говорити те, чого бажає владна команда.

А бажає вона штучної реконструкції спільноти зразка кінця 90-х – початку 2000-х років. Вона прагне відтворити час своєї адекватності, час, у якому їй зручно і впевнено управлялося, час “червоних директорів” і податкового волюнтаризму.

Ця реконструкція – нездійсненна, проте її прихильники хочуть вірити, що можна змоделювати варіант, за якого, мов за потьомкінськими ландшафтами, приховуватиметься саме така суть. Суть епохи найбільших перспектив і втрачених надій нинішнього Президента. Епохи дитячих страхів громади перед невідомим завтра, які тепер видаються нам вже смішними.