Пробую пригадати собі, скільки разів українське суспільство поверталося до проблеми люстрації, аби через певний час геть забути про її потребу. А відтак, коли заманеться, знову мусолити тему на догоду політичному моменту або ж заради красного слівця.

Поміж тим, останні місяці подарували нам яскраві взірці політичної люстрації у виконанні переможців президентських виборів. Бо чим же, як не люстраційним процесом, можна назвати тотальну заміну кадрів у всіх ешелонах влади, починаючи від РДА і завершуючи кабінетами на Банковій?

Споглядаючи таку безпрецедентну чистку, я згадав не тільки волання Партії регіонів зразка 2005-го про 18 тисяч звільнених, а відтак і знедолених, помаранчевим режимом. Але згадати бодай один приклад того, що звільняли не тільки високопосадовців, але й прибиральниць, далебі, не можу.

Відшукав у своїх записах тогочасні міркування на сторінках “Дзеркала тижня” шанованих мною Юлії Мостової та Сергія Рахманіна, які не гріх зацитувати й сьогодні: “Багатотисячні кадрові чистки 2005 року стали надзвичайно сильним ударом по ефективності державної машини. Перервалася еволюція української управлінської еліти. Родючий шар досвідченої бюрократії було вимито, а на його місце завезено ґрунт, на якому добре плодоносять лише дерева лояльності до великих і малих сюзеренів”.

Що ж, скажу я вам, “родючий шар” повертається, але на ньому плодоносять ті ж пустоцвіти... Жалі за “досвідченою бюрократією” виявилися передчасними, позаяк вона завжди вміє мімікрувати, пересидіти у затишному куточку, аби відтак, вловивши нагоду, повернутися.

Ефективність державної машини і української управлінської еліти взагалі під великим сумнівом. Я розумію, якби уряд, до прикладу, очолив учорашній топ-менеджер системоутворюючої компанії або ж принаймні “ранкова зірка” із дипломом Єля. Але ж Азаров – учорашній день економіки, до того ж день радянський, із застійним душком, той, хто, крім адміністрування й телефонного права, навряд чи освоїв інші методи управління. Саме для них, як на мене, потрібно  писати люстраційні закони, натомість авторами резолюцій та наказів про звільнення наразі виступають ці динозаври.

Що-що, а люстраційний процес в Україні триває. І триватиме доти, поки з менеджерської ланки не приберуть суттєвий чинник політичного смаку. Невже так важливо, за кого голосував чи не голосував начальник жеку? Невже вплине на врожайність партійний квиток головного агронома району? Невже начальник міського відділу освіти напише власний підручник історії, аби навчати дітей усупереч параграфам Табачника?

Виявляється, є такі, хто вважає такі курйози цілком ймовірними. І надалі заповнюють спорожнілі клітинки штатних розписів прізвищами “надійних людей”. А безнадійні?...