На Сокальщині, над річкою Солокією, за якихось два кілометри від кордону з Польщею є ще одна перлинка Галичини – найменше місто в Україні – Угнів – колишній західний оплот земель руських. За офіційними даними, тут мешкає лише 999 людей. Однак угнівці переконані: їх трохи більше, бо останнім часом народжуваність зростає.

Та не лише найменшою кількістю населення славне це містечко, а насамперед історією. Любив тут бувати Іван Франко, не раз зупинялися  король Данило, українські князі. Зрештою, з Угнева пішов творити у світ композитор Анатолій Кос-Анатольський. Його батьки спочивають на угнівському кладовищі. Саме угнівська церква Різдва Богородиці була найкрасивішим храмом Галичини до Другої світової війни.

Нині у найменшому місті України є і свій музей, у якому можна дізнатися багато цікавого про історію Угнева та довколишіх земель. 

Угнів у минулому

Старовинний Угнів пам’ятає чимало! Упродовж століть місто не раз зникало від пожеж та рук ворогів, але знов і знову відроджувалося, немов отой таємничий Фенікс із попелу. І хоча вперше у письмових згадках Угнів згаданий щойно 1360 року, все ж історики впевнені, що повнокровно життя розвивалося тут ще за часів Київської Русі. Угнів був одним із міст Червенської землі. Про нього згадується у відомій “Повісті минулих літ”. Щоправда, дослідники переконані, що у ті часи Угнів був не містечком, а селом. Такий собі сторожовий форпост, оточений оборонними валами з чотирьох боків. Угнівські ремісники не мали проблем зі збутом свого краму – постачали його за 45 кілометрів до сусіднього княжого Белза. Статус міста Угнів отримав із рук польського короля Казимира IV, котрий у 1462 році подарував йому Магдебурзьке право. Відтак в Угневі з’явилися свої війт, громадська рада, бургомістри та судді.

Та ворожі напади не давали місту жити спокійно. Мабуть, саме тоді і з’явилися під Угневом підземні ходи. Вони збереглися досі, однак наразі нога дослідників там не ступала. А вберігатись мешканцям і справді було від чого: час від часу сюди навідувались татаро-монголи. Окрім того, було і таке, що місто повністю знищила одна з кількох пожеж. А ще його мешканців косили епідемії чуми та холери.

Але Угнів волею долі все ж  мав бути! Ще у далекому ХVI столітті при костьолі відкрили для маленьких угнівців школу. Потім українські меценати Степан і Пелагія Жуковські звели в Угневі і школу-бурсу для хлопчиків, а згодом і найкрасивішу в Галичині на той час церкву.

У невеличкому місті спокійно співіснували різні народи та віросповідання. Окрім костела і згаданої церкви, в Угневі звели також велику і малу синагоги та єврейську школу.

У затишному компактному Угневі, якого не торкнулося кріпацтво, бурхливо розвивалось ремісництво. Щотижня тут проводили торги, а двічі на рік – великі ярмарки, на які з’їжджались покупці навіть із далеких країв. Саме там заробляли собі на прожиток місцеві шевці, кравці, чинбарі, ковалі та гончарі. Однак найвідомішими серед них були шевці, які шили славні на пів-Європи чоботи-“угнівці”. Процес їх виробництва свого часу описав Іван Франко після відвідин Угнева.

Ще століття тому в нинішньому найменшому місті України мешкало уп’ятеро більше людей – п’ять тисяч. Життя вирувало в цьому галицькому містечку – були свої пошта, телеграф, аптека, фінансові установи, жандармерія. У роки Першої світової війни в Угневі збудували вузькоколійку. Він мав хороше залізничне сполучення. Занепад Угнева розпочався одразу після Другої світової війни – у 1946 –  1947 роках. У місті, яке було частинкою тодішньої Польщі аж до 1951 року, залишилося кілька польських родин. Українців примусом переселили у Львівську та Тернопільську області, а також – у Вроцлавське воєводство Польщі. Після відомих домовленостей між СРСР та Польською народною республікою 1951 року Угнів став частинкою УРСР. Точніше закритим прикордонним містом.

Однак угнівці, які з примусу покинули рідну землю, пам’ятають про свою маленьку батьківщину. Цю пам’ять бережуть і їхні нащадки. У Сполучених Штатах, до прикладу, створено товариство “Угнівщина”. За океаном вони видали енциклопедію “Угнів та Угнівщина. Історико-мемуарний збірник”. А ще чимало колишніх угнівців нині мешкають у Польщі. Однак про колишнє рідне місто не забувають ані вони, ані їхні нащадки. Відтак щороку на храмове свято до Угнева приїжджають майже півтори сотні теперішніх польських громадян. З цієї нагоди спеціально відчиняють двері місцевого старовинного з початку ХVІІ століття костелу, який нині відновлюють.

Унікальний дрес-код по-угнівськи

У місцевому ПТУ нині працює Угнівський крає­знавчий музей. Саме у ньому можна остаточно пересвідчитися: мешканці цього містечка були особливими, а свою неповторність та несхожість на інших вдало підкреслювали у повсякденному та святковому одязі. І що найцікавіше – окремі експонати нинішнього музею уже прожили на світі майже два століття! Про те, що мешканці Угнева ще сто років тому не відчували матеріальних труднощів, свідчить те, що лише одне жіноче вбрання перед початком Першої світової війни коштувало 200 крон!!! А вдягались вони, як ніхто в Галичині. Угнівську панянку одразу можна було впізнати у будь-якому натовпі. Адже незважаючи на пору року, угнівська пані завжди мала покриту турецькою хустиною голову. Розмір цієї хустини був майже 4 квадратні метри, а два її кінці зав’язували у “чуб” над чолом, інші ж два покривали спину аж до лопаток.  Шию прикрашали лише справжніми коралями. Залежно від статусу та статків, угнівські панянки носили від трьох до дванадцяти разків такого намиста, яке посередині обов’язково було прикрашено золотими дукатами. Вбрання було тільки довгим.

Не відставали від жінок у виборі одягу і їхні чоловіки. Варто згадати хоча би таку особливість угнівського чоловічого убору, як чорні баранячі шапки на “завісах”. Вони сягали у висоту до півметра, а збоку зав’язувались стрічками. Узимку неодмінним елементом чоловічого одягу був чорний овечий кожух.  А на ноги взували легендарні “угнівці” – унікальне взуття, яке користувалися шаленим попитом не лише у місті, а й довколишніх селах. Оригінально викроєні та пошиті зі спеціальним чином виправленої шкіри, ці чоботи були надзвичайно міцними, а тому незамінними під час роботи у лісі. Виготовлення “угнівців” було поставлено на професійний рівень. У місті була своя шевська школа, яку зорганізували учитель Целевич і ксьондз Козакевич. У ній на платній основі навчалося більше півсотні майбутніх ремісників різного віку: від 15 до 45 років. Для них навіть придбали дорогу швейну машинку фірми “Гове”. Оцінки за підсумками навчання у школі ставили лише оцінюючи якість самостійно виготовлених чобіт. Побувавши в Угневі, Іван Франко потім згадував:  “…угнівські шевці працьовиті, ощадні, люблять порядок і чистоту”.

Угнів сакральний

Завітавши до Угнева, варто побачити і дві сакральні пам’ятки найменшого українського міста – церкву та костел. Храм Різдва Пресвятої Богородиці звели на місці знищеної пожежею у 1780 році дерев’яної василіанської церкви. Упродовж століття храм постійно добудовували і перебудовували. Відомий галицький меценат угнівець Степан Жуковський за власні кошти добудував церкву. За це Папа Римський нагородив його хрестом. Ще через півсотні літ добудували галерею та бабинець. Варто сказати, що до Другої світової війни цей храм був найкрасивішим у Галичині. Його визнавали перлиною внутрішнього розпису, який виконав Дем’ян Горняткевич. А ще у цій церкві була унікальна казальниця для проповідей. Її виконали у формі човна, біля якого два апостоли тримають сіті, в сітях – риба.

Трохи старшим за українську церкву є угнівський Успенський костел. Його освятили у 1695 році. А зводили за проектом архітектора Лєрнатовича на місці колишнього дерев’яного, який знищила пожежа.
Двадцяте століття було немилосердним до цієї святині. У 1915 році  (під час Першої світової війни) артилерійський обстріл пошкодив костел: збили одну з веж.

Та дружна польська громада одразу по закінченні війни взялася за відновлення та реконструкцію храму: відновили вежі, змінили їхні форми та розміри. Однак уже 1951 року після приєднання Угнева до УРСР костел закрили: поляків перевезли до Польщі. Новій радянській владі вони не залишили своїх святинь: зі собою з костелу вивезли усе найцінніше, у тому числі й вівтар. Відтак чимало років в архітектурній перлині був склад. Зараз Успенський костел передано під опіку Державному історико-культурному заповіднику в Белзі.

Ірина Вороняк