В Україні – “лихо із розуму”. Час од часу в державі, яка наразі ледь животіє, часто завдяки закордонним фінансовим вливанням, на повному серйозі починають говорити про речі, абсолютно далекі від нагальних потреб. Проблема унітарності (соборності) постає перед особами, головним завданням яких, здавалося б, мало бути формулювання екстранеординарних, швидких та ефективних шляхів подолання бідності. Але так є, а отже, так комусь на руку.
Свого часу ми докладно аналізували основні постулати гучної статті у “Дзеркалі тижня”, яку написала заступник глави президентської адміністрації Ганна Герман. Відтак на світ Божий зринула не менш драстична заява віце-прем’єра із регіональних питань Віктора Тихонова про перспективи “федералізованої України”. Одна справа – виголошувати сепаратистські гасла в листопаді 2004-го в Сіверськодонецьку, інша – в іпостасі не останньої людини в українському уряді. Погодьтеся: знакова тяглість та послідовність мети…
Переконаний, що прихильників поділу України на “землі”, “краї” etc. знайдеться немало і в Галичині, знаній, проте, домінуванням соборних настроїв. Однак і тут лунають поодинокі голоси про потребу розмежування, про дві українські держави, позаяк, мовляв, ментальність різна. Тільки от незрозуміло, яка ріка тепер претендуватиме на роль кордону: видається “галицькі настрої” вже давно переступили за Збруч. Тож “ділити” країну випадає, мабуть, вже по Дніпру.
Та проблема не в тому. Через кілька днів, до прикладу, у Бельгії – заможній і чи не найдемократичнішій країні Старої Європи – відбудуться парламентські вибори. І спостерігачі вже нині пророкують, що до влади дістануться партії, стержнями програм яких віддавна є теза про поділ країни на голландськомовну Фландрію (це 60 відсотків населення) і франкомовну Валлонію. Барт Де Вевер, лідер Нового фламандського альянсу, переконаний, що шлях до сепарації лежить через конфедеративні стосунки між двома уламками сучасної Бельгії. На його користь готові висловитися 40 відсотків бельгійців-симпатиків Альянсу. Хоча, як стверджує соціологія, “двох Бельгій” хочуть тільки 15 відсотків її громадян.
Маємо прецедент: політики-особистості, партії-ідеологічні структури користуються однією підтримкою, а їхні практичні наміри – геть іншою. У принципі, в Україні приблизно та ж ситуація, оскільки Тихонова можна вважати доволі харизматичною постаттю для Сходу та Півдня, а Герман претендує на статус речника Галичини в будинку на Банковій. Але чи справді вони можуть розраховувати на електорат, схильний до сепарації, і чи цього електорату буде достатньо, аби втілити ідею в життя?
