– Що робимо, каву чи чай? – розбудив мене провідник швидкісного потяга сполученням Львів – Вроцлав. – Через двадцять хвилин буде Краків.

У цей момент потяг різко зупинився. Годинник показував десять по п’ятій, надворі вже розвиднілося, а за вікном був краківський вокзал. Потяг прибув на двадцять хвилин раніше. Поспати дорогою зі Львова до Кракова, як правило, не вдається – майже до пів на третю потягом ходять митники і прикордонники, а навіть якщо і вдасться заснути о третій, то о четвертій обов’язково розбудить злякана думка про те, чи у правильний бік переведено годинник. А поки з’ясується, що таки неправильно, і вдасться заснути знову, подорож завершиться.

З кавою в руках я вийшла на перон і озирнулася на провідника, який привітно махав мені рукою. Якби я знала, що цей потяг їде до самого Вроцлава, то могла би спати ще добрих п’ять годин, а потім із двома пересадками потрапити до Слубіце, куди мушу дістатися сьогодні до 18.00. Тепер мені теж доведеться їхати з двома пересадками, але виспатися вже не вдалося.

– Добре, що ти не по­їхала до Вроцлава, – скаже мені згодом знайомий. – Через повінь усі потяги сильно запізнюються, ти точно не встигла би пересісти.

Але це все буде згодом, а зараз я із гарячою кавою в руках прямую до залізничних кас, аби купити квитки на подальшу подорож.

– До Слубіце через Варшаву, – кажу я касирці. – На найближчий потяг. А завт­ра – назад, зі Слубіце, до Кракова.

– Коли ви хочете виїхати зі Слубіце? – питає вона.

– Подивіться, будь ласка, як буде найзручніше, щоб не надто довго чекати у Варшаві, – відповідаю я.
Касирка встає зі свого місця і виходить кудись у сусідню кімнату, мабуть, шукати зручне сполучення. У черзі за мною відчувається нер­вове напруження.

– Що, немає касирки? – питає чоловік, який щойно підійшов.

– Касирка є, – відповідає йому інший. – Але тут одна пані не підготувалася належно до купівлі квитка і перетворила касу на інформаційний пункт, тож тепер всі ми запізнимося на потяг.

Тут повернулася касирка, видрукувала мені квитки, я розрахувалася і пішла пити свою каву та розмірковувати над почутим. Ніколи не думала, що коли купуєш квитки у касі, не можна ставити касирові жодних запитань, а всі можливі сполучення польських залізниць слід знати напам’ять, із годинами, перонами, напрямками і цінами.

– Поляки не уявляють, що за межами Польщі існує ще інший світ, – не здивується почутому моя приятелька Малґожата, якій я розповідатиму про ранкову пригоду на краківському вокзалі. – Один мій знайомий при­йшов реєструвати паспорт, і коли вписав своє місце народження – Лондон, паспортистка обурилася, що він зіпсував бланк. “Який ще Лондон? – сказала вона йому. – Має бути Лондин-Здруй”.

І знайомому Малґожати не без труднощів вдалося переконати її, щоб таки змінити звичне Лондин-Здруй на далеке і закордонне Лондон. Те саме і з варшавськими заробітчанами, які щоранку їдуть потягом із Кракова, вони просто не уявляють, що можуть бути інші подорожі, не щоденні, з роботи і на роботу, а далекі, у невідомому напрямку, до не бачених раніше міст.

По цей бік Одри

З Варшави до Слубіце треба їхати приблизно чотири години. Слідом за мною до купе заходить контрабасист, і я з жахом спостерігаю, як він намагається прилаштувати свій велетенський інструмент на горішніх полицях.

– Не турбуйтеся, у мене є досвід, – посміхається він мені. – Все буде гаразд.

І справді, контрабас компактно поміщається нагорі і навіть не заступає світло лампи.

Протягом усієї дороги контрабасист слухає у навушниках джаз і щось там звіряє з нотами у своєму блокноті. А ми з моїм супутником Андреасом обговорюємо презентацію тримовного, українсько-польсько-німецького літературного часопису “Радар”. Цю презентацію нам доведеться провести сьогодні увечері перед студентами Колеґіуму Полонікуму у Слубіце. Дискутуємо, читаємо вголос вірші. Потім раптом усвідомлюємо легкий абсурд цієї ситуації і жартуємо, що нам дуже пощастило зі супутником, адже якби до нас у купе підсів не шанувальник фрі-джазу, а якийсь спортсмен або бізнесмен, його мог­ло би знудити від такої кількості високої поезії.

– Якщо, ясна річ, на презентацію хтось прийде, – невпевнено припускає Андреас і додає: – Сьогодні у Слубіце оголосили надзвичайний стан, очікують сильну хвилю, яка може залити місто, тож я не здивуюся, якщо студенти повиїздили. Деякі з них навіть писали мені про евакуацію. Я просто не хотів тебе засмучувати, адже ти так далеко їхала сюди.
Через міст до Бундесу

Слубіце до 1945 року бу­ли частиною німецького міста Франкфурт-на-Одрі, а потім місто приєднали до Польщі. У 1972-му обидва міста знову розпочали перервану у повоєнний час активну співпрацю, був створений спеціальний пункт перетину кордону – через міст, а потрапивши на інший бік мосту, слід було показати паспорт.

Серед туристичних ат­ракцій Слубіце на першому місці перебувають історичний олімпійський стадіон, а також один із найстаріших у Європі єврейських цвинтарів, перша письмова згадка про який датується ХІV століттям.

У 1995 році тут почали будувати Колеґіум Полонікум, який є спільною академічною одиницею університету ім. Адама Міцкевича у Познані та збудованого у необароковому стилі Європейського університету Віадріна у Франкфурті-на-Одрі, що раніше був резиденцією Королівського пруського державного адміністративного округу Франкфурта-на-Одрі.

Зараз сучасна і оснащена за останнім словом техніки будівля Колеґіуму Полонікум вивищується на польському узбережжі Одри, відділена від німецьких сусідів лише мостом. До ХІХ століття мости через Одру були дерев’яними, а теперішній головний кам’яний міст був побудований у 1895 році і по ньому їздив трамвай. У ХХ ст. мосту довелося пережити складну вервечку руйнувань і відбудов – під час Другої світової війни міст було підірвано, а у 50-х рр. відбудовано, у 2002 році цей міст знову знесли, а у 2004-му відбудували, і відтоді мешканці міста і туристи знову пішки ходять по ньому до Німеччини. Від 21 грудня 2007 року тут ліквідовано паспортний контроль.

У Франкфурті-на-Одрі туристичних атракцій також небагато. Хоча двоповерхова ратуша містечка, побудована у 1235 р. у стилі північнонімецької цегляної готики, є однією з найбільших і найстарших у Європі середньовічних ратуш, ясна річ, її відбудовано після руйнування під час Другої світової війни. З 1454 року на південному фронтоні ратуші розмістили позолоченого оселедця, адже ганзейське місто Франкфурт-на-Одрі мало привілей закуповувати солених оселедців з південного берега Швеції, привозити оселедців у місто, потім міняти розсіл і продавати далі, наприклад у  Каринтію і Штирію.

Церква Святої Діви Марії у Франкфурті-на-Одрі є одним із найбільших середньовічних готичних храмів Німеччини (довжина 87 м, ширина – 45 м), її будували протягом трьох століть – ХІІІ  до ХVІ ст. У 1945 році церкву сильно зруйнували, реставраційні роботи тривають досі.

Не уникла руйнування у роки війни і розташована поряд із Маріїнською церква Святої Гертруди, з якої попередньо встигли вивезти найцінніші предмети. У цій церкві варто подивитися головний вівтар Діви Марії, виготовлений у ХV ст., один із найбільших різьблених вівтарів у Бранденбурзі.

Франкфурт-на-Одрі – місто, де у 1777 р. народився німецький поет Гайнріх фон Кляйст, його будинок-музей також належить до туристичних цікавинок міста.

А найпопулярнішою прогулянкою є, безумовно, відвідини Фішерштрассе, вулиці риболовів, однієї з найстаріших у місті. Тут ще у 1940 році жили 19 рибалок. Але за роки НДР невеличкі будиночки вулиці занепали і їх довелося знести. Після падіння Берлінського муру старі будиночки поволі відбудовують і відтворюють колишню атмосферу цього закутка. Варто прогулятися вулицею риболовів до Козячого острова (Ціґенвердер).

Як закляття

– Це, звичайно, не порівняти із повінню 1997 року, – в один голос заявляють нам усі місцеві, в кого ми намагаємося довідатися про те, чи справді завтра місто буде евакуйоване. – Але якщо хвиля прийде, то може бути кепсько. У всіх підвалах міста стоїть вода.

На перший погляд, людині, яка ніколи раніше не бачила Одри з цього міста, важко визначити, наскільки високо піднялася вода. А тим більше, як могла виглядати “повінь тисячоліття” 1997 року. Лише придивившись уважніше, усвідомлюєш, що гілки над берегом – це насправді вершечки цілковито затоплених дерев. А коли ми проїздимо однією з вулиць, у вікні автобуса відкривається вигляд на інший відтинок ріки – у воді, просто посеред течії, стирчать лінії високовольтних електропередач, вони визирають з води не більше ніж на метр. І від цього вже справді стає моторошно.

Але попри загальну паніку, на презентацію збирається десятка два студенток, вони, як і всі тут, двомовні, на вулицях постійно чуєш суміш польської і німецької. Тих, хто володіє лише однією мовою, – явна меншість.

На дверях студентського гуртожитку, де мені доведеться ночувати після презентації, висять оголошення, які закликають студентів “у зв’язку з реальною небезпекою” виїхати з гуртожитку, а вздовж вулиць загрозливо біліють мішки з піском, якими збираються блокувати входи до будівель у разі, якщо повінь таки дістанеться міста.

Вранці, коли я віддаю ключі, рецепціоністка нервово не відводить очей від телевізора:

– Кажуть, хвиля от-от накриє місто, а вони там, у телевізорі, нічого не повідомляють, все про Варшаву і політику, – нарікає вона. – А мені тут ще цілу ніч сидіти. І нічого не відомо. Знаєте, – її голос стишується до шепоту. – Правду кажуть, це закляття над Польщею, спочатку катастрофа у Смоленську, потім цей вулкан, і ось тепер повінь. І триватиме все це аж до жовтня.

Я побажала їй, щоб усе закінчилося якнайшвидше і без катастроф, і поїхала назад, до східних кордонів ЄС. У Кракові з’ясувалося, що всі квитки на потяг до Львова давно викуплені, автобус теж був доволі повним. Евакуація? Вдома на мене чекав лист від Андреаса, який повідом­ляв, що лекції в університеті таки відмінили, а хвиля так і не надійшла. Назад до Варшави Андреас їхав у одному купе з тим самим контрабасистом, який слухав у навушниках джаз. Вони привіталися, як старі знайомі. “Мабуть, він пробачив нам декламування українсько-польсько-німецьких віршів”, – зробив висновок Андреас.
Львів – Слубіце – Львів