Недавно, порівнюючи правління українських президентів та їхніх колег зі Сходу, зокрема киргизького екс-главу держави Бакієва, знаний журналіст Віталій Портніков зауважив, що головним завданям цих людей є можливість після завершення каденції прогулятися Хрещатиком. Тобто – жити серед людей, не остерігаючись помсти невдоволених або ж елементарної побутової сутички із незадоволеною бабусею.

Віталій Портніков, однак, обрав не вельми коректне порівняння, позаяк азійські режими, здебільшого, несуть у собі вроджені ментальні риси тамтешніх сатрапій. Хоча, видається, схоже завдання мали б ставити перед собою не тільки президенти. Адже чи можете ви згадати когось із містечкових начальників, які ось так, без усіляких застережень, шпацерують собі Львовом і не відчувають при цьому дискомфорту. У всякому випадку, мені трапляє на очі тільки один міський екс-голова, що користується маршруткою і власними ногами, пересуваючись колись підконтрольною йому територією.

Та й відомі люди не надто тішать нас своєю присутністю у натовпі. Є також один вельми впливовий чоловік, який переконує, що дуже хотів би просто перейтися “стометрівкою”, але, далебі, не дають проходу. Я особисто кілька разів пересвідчився у цьому, бо поговорити з цією особою по-людськи серед міського гамору неможливо: прохачі дістають його навіть на літньому майданчику за горнятком кави. Я спробував втішити цього пана – популярний, далі нікуди, – однак він знизав плечима: чи потрібна така популярність, дали б вже трохи спокій.

А ще один місцевий “олігарх” повеселив мене тим, що у редакції відмовився від чаю. Охоронець дістав зі свого портфеля термос і звідти налив. Теж чаю, але перевіреного. Сподіваюся, перевіряли не бодігарди… Ясна річ, розмови у нас не вийшло, бо коли господареві демонструють повну недовіру, відкидаючи навіть простенький частунок, то про що говорити далі?

Що ж, у кожного свої захцянки. Гірше, коли вони вилазять боком нам, пересічним громадянам, і ми мимоволі стаємо заручниками фобій, пересторог та інших ментальних особливостей наділених владою осіб. Власне тоді й виникають передумови, за яких не кожна з них може дозволити собі розкіш “прогулятися Хрещатиком”, “стометрівкою” чи іншим людним місцем. Бавлять час у приватних маєтках, подалі від людського осуду, і нажите чужим коштом, як на мене, наївного, не завжди їм у радість…

Я не надто вірю у те, що їм соромно дивитися  у вічі тим, кого звідти, з “вершини”, вони воліли колись не бачити, на чиї потреби, м’яко кажучи, не завжди зважали. Однак хотілося б вірити. Бо коли сумління починає пекти навіть пізно, значить, людина ще не зовсім втрачена. Не кажу для громади, хай тільки для себе і своєї родини.