Один із гуру анархізму Ніколай Бакунін переконував однодумців, а разом із ними тодішній режим, що “неможливо досягти свободи в майбутньому, утискуючи її нині”.

Екстраполюючи на сучасний світ це переконання адепта “матері порядку”, мусимо розчаровано зауважити, що більшість нинішніх борців за демократію – не тільки в Україні, але й у світі загалом – обрали за правило іншу формулу досягнення “щастя” – мета для них виправдовує засоби. Це – універсальний принцип, придатний для тих, хто насправді не бачить перспективи, але створює ілюзіюцього бачення; він годиться для хвилевих, швидкоплинних цілей, здебільшого, пов’язаних зі збереженням власного статусу-кво.

Закон про патріотизм в Америці, безсумнівно, можна уважати зразком такої підміни понять. Боротьба із тероризмом – проблемою, породженою політикою США колись, невідоворотним бумерангом ударила основи звичного для обивателя порядку речей, і владі залишаються лише словесні викрутаси, аби виправдати згортання демократії.

Світова економічна криза – теж тест на “вроджену прихильність” Заходу ідеалам свободи. Ба більше, тест, який не потребує особливих зусиль політиків, він виявляє лише здатність особистості (громадянина) офірувати заради вищої мети своє бажання наживи. Ця проба передбачає довіру – чи не головний аспект демократії – всіх до всіх, оскільки без довіри не можна уявити ні суспільного діалогу, ні тим паче суспільного консенсусу.
Сучасна Україна також є полем випробувань для її демократичного вибору. Ми можемо скільки завгодно співати дифірамби Помаранчевій революції як акту вулканічного вияву народної свободи, але разом з тим зі сумом констатуємо те, що цей акт був миттєвим і спонтанним. А елементи громадянського суспільства виявилися у ліпшому разі картковими конструкціями, які ламаються від найменшого подиху навіть не репресій, а міфічного страху перед тими, кому заздалегідь зліпили імідж диктаторів...

У гіршому ж варіанті ланки цього громадянського суспільства перетворилися у пазли загальної картини тотальної містифікації: замість самодостатності й ініціативи, вони “чудово” функціонують завдяки спонсорству багатих, а їхня діяльність вбудована в загальні схеми стратегій мегапартій.

Отож, майбутнє свободи, яку утискують нині – хто за допомогою потужного державного механізму, хто через самоцензуру або конформізм (у надії, що важкі часи не тривають довго), – непевне й ефемерне. Не можуть бути вільними фактичні раби системи, які тішаться від елементарного задоволення своїх життєвих потреб. Вільним може бути лише той, хто достеменно знає ціну власного вибору і відчуває відповідальність за його наслідки.