Тепер кричи не кричи – не допоможе. Як у тій байці про хлопчика, який двічі розповідав селянам про надуманих вовків, а коли сіроманці й справді погналися за бідакою, втретє йому ніхто не повірив. Суспільна недовіра – одне із лих, які можуть спіткати владу, і виправити його іноді неможливо. Видається, що гра м’язами на початку правління В.Ф. й справді мала б спровокувати переконання у всесиллі Регіонів, однак трапилося акурат навпаки: у мізках громадян вперто засів сумнів у тому, що радикальні і часто незаконні вчинки нової команди оперті на міць та авторитет. Радше, навпаки – буря і натиск спричинили роздратування, непевність, подекуди страх, відтак з’явилася іронія, а ще згодом – і недовіра. Тепер на ПР можна навішати всіх собак, тим паче, що у нас завжди винна влада, а їй залишається тільки виправдовуватися і скаржитися на підступи недругів.

Це й трапилося й зі згаданим “проектом”. По-перше, він мав би гіпотетично узаконити те свавілля, яким послуговувалися під час президентських виборів обидві сторони конфлікту: ПР – у своїх вотчинах на сході та півдні, БЮТ – відповідно, у своїх. Йдеться про просту більшість у виборчих комісіях під час голосування за протокол про результати волевиявлення. По-друге, “проект”, у разі ухвалення, фактично легітимізував би будь-які порушення під час кампанії, допущені кандидатами, які не претендують на лаври переможців. Тобто шлюзи для “темних конячок” (технічних кандидатів) було б відкрито, і вибори у нас звично залишилися б великим пранням брудної білизни. І третє, не менш важливе: запровадивши “мажоритарку” на рівні селищних та сільських рад, законодавець залишив за партіями право висувати своїх кандидатів. Водночас, такого права у нас давно позбавлені громадські організації та трудові колективи.

Я не знаю, за яким законом відбудуться ці місцеві вибори. Але я точно знаю, що із тотальною недовірою ще ніхто з політиків не давав собі ради.