Особлива атмосфера

– Кажуть, у Парижі цікаво не так архітектуру подивитися, як відчути особливу атмосферу, це правда? – запитала мене одна знайома. Важко відповісти на таке запитання, насамперед тому, що важко відрізнити атмосферу Парижа особливого від Парижа звичайного, тим паче, якщо постійно намагаєшся цю особливу атмосферу знайти, створити або переконати себе, що ось це і є особлива атмосфера. Вдається це, ясна річ, не завжди. Наприклад, марними виявляються такі самоперекональні зусилля посеред вуличного смороду брудного асфальту Марсового поля і якогось, схожого на вокзальний, безладу околиць біля Ейфелевої вежі і площі Трокадеро. Звідти хочеться якнайшвидше втекти і ніколи більше не повертатися.

Натомість достатньо податися на Сен-Жерменський бульвар, зайти до велетенського костелу Сен-Жермен-де-Пре, костелу Святого Северина, склепіння якого ніби розкручуються перед тобою у безкінечній спіралі, чи розташованої неподалік греко-католицької церкви, чи не єдиної в Парижі – і піднесене відчуття чогось особливого, втаємничення у незвичне естетичне таїнство, приходить само по собі, без жодних зусиль.

Так і виходить, що знаходиш омріяну особливу атмосферу переважно в тих місцях, які не зазначені у твоєму довіднику або ж зазначені лише маргінально. І так, мабуть, тільки на краще. По-іншому, як би цим місцям вдалося зберегти таку евфемерію, як атмосфера, та ще й особлива.

Французи і туристи

До туристів, згідно з поширеною поза межами Франції опінією, парижани схильні ставитися дещо зверхньо. Як і кожен стереотип, цей відповідає дійсності лише частково. Ясна річ, залежить іще, з чим саме порівнювати. Якщо порівнювати, наприклад, із Німеччиною, то французи, зрозуміло, виглядатимуть гірше, ніж якщо порівнювати, ну не знаю, скажімо, з Україною. Якщо ви турист і зупинитесь десь, на берлінській, скажімо, вуличці, уважно вдивляючись у карту, то вже за кілька секунд до вас обов’язково підбіжить хтось із місцевих і ввічливо поцікавиться англійською, чи потрібно вам допомогти. У Франції такого зі мною жодного разу не трапилося. Зате коли я намагалася сфотографувати Ейфелеву вежу з не дуже зручного ракурсу з-під якогось моста, до мене підійшла француженка і ламаною англійською пояснила, що он там, лівіше, є місце, з якого відкривається набагато кращий краєвид.

Порівнювати німців і французів – справа водночас марна і вдячна: марна, бо між ними немає фактично нічого спільного, а вдячна, бо тема сама по собі невичерпна. У Парижі на зупинці маршруту автобуса, який їде на летовище (і нікуди більше), на питання, де можна придбати квитки, я отримала дві відповіді: перша була – “не тут” (від жіночки з довідкового бюро), друга, не менш лаконічна – “ю маст спік френч” (від випадкового перехожого). На щастя, квитки без проблем можна було отримати у водія автобуса. Складно уявити собі схожу ситуацію в гіперорганізованій і переповненій вказівниками Німеччині. Іноді, щоправда, це переростає у надмірну організованість, із якою туристові не легше впоратися, ніж із тотальним хаосом, звичним для інших країн. Наприклад, коли я запитала у рецепціоністки готелю в Лейпцигу, як мені проїхати від вокзалу до приміщення, де відбувається книжкова виставка, то почула відповідь: “Дуже просто”. Це означало, що їхати слід одним трамваєм без пересадок і до кінця. Але для того, щоб придбати квиток, мені слід було скористатися автоматом, у якому спершу треба було визначити правильну тарифну зону (вибрати із приблизно 10 різних тарифних зон, позначених кодами – 111, 245, 347 і т.д.), потім заплатити правильними грошовими одиницями (монети 10 центів, 1 або 2 євро і жодних паперових купюр), вибравши правильну вартість квитка (2.20, 2.10, 2.40?), і нарешті правильно закомпостувати квиток (трамвайні квитки, скажімо, компостуються у вагонах, а квитки поїздів швидкісного сполучення – на перонах, звідки відходять). У кожному місті діє своя система, тож не думайте, що опанувавши лейпцизьку, ви так само легко впораєтеся з берлінською чи гамбурзькою. А незнання правил, як відомо, не звільняє від відповідальності і високих штрафів.

Але повернімося  до французів і їхнього ставлення до туристів. В одній із кав’ярень з гіпертуристичними цінами кельнер виганяв відвідувачів зі столика біля дивана і примушував пересісти на менш зручні місця, якщо люди прийшли лише випити кави, а не пообідати. І це в цілковито порожній кнайпі, у далеко не популярний для обіду час. Таким можна здивувати навіть нерозбещених сервісом українців. Поширеним і звичним для тих же українців явищем є брудні вулиці та брудні туалети, останні навіть у доволі дорогих кнайпах.

Щоправда, коли ви поживете в Парижі більше тижня, ваше критичне ставлення до ароґантності французів дещо пом’якшиться, адже ви на власній шкірі відчуєте, яка неймовірна кількість туристів товчеться у всіх більш-менш цікавих куточках міста, щойно перші сонячні промені дозволять здійснювати більш-менш тривалі прогулянки вулицями. Туристів тут повно всюди – вони заповнюють собою метро, автобуси, кнайпи, ресторани, музеї, галереї і просто лавки біля Сени. І через дуже короткий час починаєш розуміти, що якби їх було стільки ж у твоєму рідному місті, то і тобі через якийсь час була би знайомою втома від того, що по кілька разів на день доводиться ламаною англійською пояснювати комусь, куди слід повернути, щоб потрапити до Лувру. Втома від того, що ніде не можеш випити кави, аби поряд не сиділа парочка із розкладеною поміж круасанів мапою середмістя на столі, від того, що інфраструктура твого рідного міста цілковито орієнтована на туристів – цінами, які ігнорують твої заробітки, відданими під туристичний бізнес наймальовничішими куточками, переповненими музеями, театрами, готелями і навіть лавками у парках. Втомою від нев’янучого цілодобового захоплення в очах натовпу тих, хто фотографується на тлі Нотр-Даму, втомою від того, що ця всудисуща присутність туристів не дає тобі пожити нормальним буденним життям, що вони і їхні потреби завжди важливіші і пріоритетніші за твої власні, попри те, що вони приїхали і поїдуть, а ти залишишся тут назавжди.

100 євро на місяць

Найцікавішими у кожній подорожі виявляються, ясна річ, не так заплановані враження, як випадкові конфузи. Коли я сіла у зручний шезлонг у Люксембурзькому саду, то почула розмову російською юної парочки поруч зі собою. Розмова відбувалася доволі динамічно, тож за лічені хвилини переді мною розгорнувся сюжет, вартий увічнення щонайменше у телесеріалі. Юнак терпляче і наполегливо переконував дівчину, що їм варто почати жити разом. Вона теоретично була не проти, але її зупиняли міркування фінансового плану. Він стверджував, що здатен прохарчуватися на 100 євро на місяць, вона заперечувала, що зараз отримує 800, і їй цього мало. Подальші розрахунки вартості шампунів, блузок, джинсів, взуття і перукарських послуг стали вже заплутанішими, тож я не беруся їх відтворювати, як не знаю і того, чим завершилася суперечка, але на момент, коли я встала і пішла далі, дівчина заявила, що, можливо, хлопець і має рацію, можливо, їм вдасться прожити на 1200 євро, які він заробляє, але основне, чого він не врахував – це дорожнеча презервативів у Парижі. Адже їх буде потрібно щонайменше три щодня. На цьому аргументі хлопець замислився надовше, а я встала і пішла геть.

“Таке”, – цитуючи назву найновішої книги Юрка Іздрика, у якій хоча і немає про Париж, зате є про багато іншого, що можна охопити цією назвою, а охопити можна практично все.
Львів – Париж –  Львів