У нещодавно перекладеному українською бестселері німецької авторки дитячих книг Нелє Моост про дівчинку Моллі Махлюй є епізод із невдалим чаклуванням. Чаклує крілик, який не вимовляє літери “р”, тому спотворює заклинання і замість слова “рити”, за допомогою якого він планує роздобути кілька морквин для своєї коханої, крілик каже “лити” і заливає морквяним соком помешкання поверхом нижче.

Якесь схоже невдале чаклування все частіше матеріалізує і україномовний простір. Скажімо, нещодавно отримала від когось листа (українською) зі словом “дозтавка” і довго не могла зрозуміти, яким чином додаткове “з” мало би ошляхетнити новостворений термін.

А днями мій шестирічний син прийшов із підручником математики, у якому було таке завдання:

Таня пошила 3 кофточки, а Олена – 8. На скільки більше кофточок пошила Олена?

Те, що правильна відповідь – 5, він здогадався сам, але, не знав, як правильно написати українською “кофточка”. Не знала, як і досі не знаю цього і я, але його варіант з орфографічної точки зору виявився цілком українським: Олена пошила на 5 ковточків більше.

Магічне перетворення кофточок на ковточки виглядає навіть метафорично, якщо придивитися уважніше. Значно гірше виглядає перспектива навчання грамотності дітей за такими підручниками.

І чи слід тоді обурюватися київськими поштарями, які на своїх поштових скриньках пишуть “виїмка” пошти? Мабуть, простіше ввести усе відразу у словники і не паритися – в один словник “дозтавка”, в інший “виїмка”, в третій – “кофточка”. І буде ніштяк.