Певна річ, спільнота має аж забагато причин із осторогою ставитися до кроків чинної влади.

Надто вони вже екстравагантні, не кажучи про поквапливість вчинків. Кажуть, що такі швидкості не притаманні для розважливого українця, який звик сім разів відміряти, – але то риторика знову ж таки офіційних речників команди із Банкової, а не експертна оцінка незаангажованих осіб.

Та менше з тим. Підстав недовіри, як зауважено, чимало, і на те є свої причини, не тільки ментального чи ідеологічного характеру. Досвід урядовців за часи незалежності держави свідчить, що, зазвичай, декларації мало узгоджуються із наслідками, що їх слід очікувати після гарних та округлих слів. Проблема – не в легковірності електорату, проблема в тому, що, мабуть, до усілякого роду задумів влади слід додавати ще й конкретику справ.

Опозиція голосить про зраду національних інтересів унаслідок укладених Януковичем та Мєдвєдєвим угод. Влада розповідає про майбутній розвій господарки. Пересічний громадянин губиться у здогадах, хто з них має рацію. Бо вірити на слово ризиковано. А конкретних знань – замало. Опозиція приховує бажані для неї резони, влада, відповідно, не надто розповсюджується про свої.

До прикладу, Ганна Герман уважає, що Янукович діє дуже дипломатично, але з прицілом на те, аби дати Європі зрозуміти, що будь-яка байдужість з боку Брюсселя до потреб Києва обернеться зближенням останнього із Москвою. Однак нам видається, що у ЄС тільки тішаться від того, що Україна перестала нарешті вішати свої проблеми на її заморочену грецькими проблемами голову. А багатовекторність з “російським акцентом” ми вже проходили за часів Леоніда Кучми. Завершилося, знано, на тій же Тузлі.

Ще один аргумент Банкової – угода про демаркацію кордонів – теж наразі не витримує критики. Це – радше, папірець, яким можна порозмахувати перед округлими очима європейських очільників, які мають сприймати “історичний документ” за стартовий постріл для надання Україні статусу асоційованого членства в ЄС. Але... Угода угодою, та без конкретних наступних кроків вона не вартуватиме паперу, на якому написана. Адже досі мова не йшла про створення робочих міжвідомчих груп, про залучення фахівців з-поміж дипломатів, прикордонників, зрештою, геодезистів та землевпорядників, які, власне, й демаркуватимуть той злощасний кордон. Отже, як кажуть, обіцяного три роки чекаємо, зате говоримо, мовби зірку із неба вхопили...

Про саме поняття асоціації, то ми вже писали, що воно, радше, декларативне, аніж прагматичне. Йдеться про статус, яким володіють і певні північноафриканські країни, що межують з Європою морем. Але ж ніяка із них не стане навіть в неоглядному майбутньому повноправним членом Унії.

То, може, варто таки обмежити риторику, діждатися результату, а відтак вже тішити виборця гарними словами?