Шило у мішку
Чи вважаєте Ви прийнятною практику підписання угод, зміст яких невідомий спільноті?
Чи вважаєте Ви прийнятною практику підписання міждержавних угод, зміст яких невідомий спільноті?
Попри те, що нова владна команда щосили декларує свою “прозорість” і “відкритість” для ЗМІ, насправді діє кулуарно і на власний розсуд. Недавно громадськість була шокована “харківськими угодами” президентів України та Росії, а на початку цього тижня транспарентність влади завершилася озвученням лише заголовків важливих угод, які тут же скріпили автографами керівники держав-сусідів. Що ховається за округлими фразами на кшталт “співпраця в освітній та культурній галузях”, “угода про демаркацію кордону” (зрештою, де саме демаркуватимуть межу між Україною та РФ, чи не віддадуть зайвих шматків) – не відомо, здається, навіть працівникам адміністрації Президента. Принаймні таке враження складається після їхніх коментарів телевізійним каналам. Ми добре розуміємо, що політична кухня не завжди може бути цілком відкритою. Однак коли мова заходить про речі, суттєво важливі для нинішнього, ба більше – майбутніх поколінь українців, то ретельність і зваженість кожного слова міждержавних документів годі переоцінити. Натомість спільноту ставлять перед фактом – мовляв, підписали, бо це на користь справі, а аргументів, виявляється, не хочуть слухати навіть у парламенті.
Сьогодні ми запитуємо читачів “Пошти”: чи вважаєте Ви прийнятною практику підписання міждержавних угод, зміст яких невідомий спільноті?
Тарас Антошевський,
історик, релігійний журналіст:
– Громадяни України, як і будь-яких інших держав, повинні знати зміст угод, які підписують їхні керівники. Це – однозначно, хоча якщо заглянути вглиб історії, то простим людям не був відомий зміст угод чи договорів, які підписували їхні правителі. Народ тільки закликали воювати. Уже з часів середньовіччя шляхта захотіла контролювати те, що підписують королі чи правителі, особливо в тих моментах, де йшлося про її інтереси. У демократичному суспільстві народ має право знати, які угоди підписують керівники держави. Тільки в авторитарних державах і за тоталітарних режимів правляча верства вважає, що народу не потрібно знати все. Якщо про щось його й повідомляють, то лише для того, аби схвалити дії владної верхівки. І важко знайти державу, в якій би її керівництво приймало рішення і підписувало угоди, спрямовані на ліквідацію самої держави.
Євген Головаха,
заступник директора Інституту соціології НАН України:
– У демократичній країні така практика недопустима. Коли йдеться про домовленості, що визначальні у стратегічному розвитку країни, то перш за все треба це обговорити з експертами, громадськістю, опозицією і тому подібне. І тільки після того, як усі застереження будуть враховані, можна робити певні висновки. Тому прихована практика укладення договорів абсолютно не доречна. Скажімо, коли йде мова про НАТО, яке викликало хвилю суперечок в Україні, то воно уяскравило необхідність говорити про себе багато і довго. Більшість суперечок й виникають через незнання та недомовки. Коли підписують угоду на такий довгий період, зокрема про Чорноморський флот, виникає запитання, як такі рішення взагалі можна приймати позаочі громадськості? Це неприпустимо. Цю практику необхідно облишити! Припускаю, що це буде дуже складно, бо існує вона у нас з часів незалежності…
Анатолій Романюк,
політолог:
– Практика полягає у тому, що дуже багато міжнародних угод готується на рівні уряду. Вони готуються шляхом переговорів, які не є публічними. Після цього міжнародні угоди надходять на розгляд парламенту. І тоді власне через парламент відбувається контроль за змістом і характером цієї угоди. У США угоди підписує Президент країни. Потім угода надходить до Сенату, який підтримує або не підтримує її. Угоди, які мають резонансний характер, передбачають, що до їх підготовки долучаються представники профільних комітетів або до попереднього ознайомлення з їх змістом. Але щоб долучали громадськість до цього процесу, то я таких прикладів не знаю. Не може бути жодної міжнародної угоди, підписаної без відома громадськості, бо всі угоди йдуть на ратифікацію у Верховну Раду. Але згадайте ситуацію, коли Юлія Тимошенко підписувала газову угоду. Тоді профільний комітет парламенту не міг отримати тексту угоди. Така практика, на жаль, буває. І та ситуація, яка сьогодні є в Україні, перебуває у стані такої практики, вона не є винятком.
Левко Захарчишин,
начальник управління міжнародного співробітництва Львівської облради:
– Безумовно, це негативна практика. Хоча можуть бути і таємні угоди, які мають стратегічні цілі… Загалом будь-які кроки влади, які визначають подальшу долю суспільства, мають принаймні анонсуватися. Як мінімум має бути обговорення у парламенті… Нагадаю, що за президентства Віктора Ющенка була дискусія щодо вступу України до НАТО. Тоді половина суспільства виступила проти. Відповідно, Ющенко сказав, що це питання має бути вирішено лише на всеукраїнському референдумі. Певен: важливим є інформування суспільства та публічне обговорення тих чи інших тем. Громадяни мають почути думки експертів, громадських діячів і політиків і, відповідно, знати і про загрози. Я про рішення всіх гілок влади. Влада має знати, що зобов’язана радитися з громадянами й ухвалювати рішення від імені народу, а громадяни мають цікавитися і не бути байдужими, себто бути суспільно активними.
