Проблема, про яку говорять ось уже двадцять років, стільки, скільки Україна є незалежною державою, знову постає перед її спільнотою у всій своїй актуальності. Ми гостро відчуваємо потребу людей, здатних мислити стратегічно, по-державницькому, а не реагувати винятково на потреби моменту чи задля задоволення власних амбіцій та планів. Нам бракує стратегів, спроможних окреслити подальший шлях просування громади, і зафіксувати цей вибір відповідними законами, угодами чи документами іншого штибу, задля того, аби убезпечитися від розмаїтих зиґзаґів та несподіванок.

Під час останніх поїздок країною екс-прем’єр та невдалий фіналіст президентських перегонів Юлія Тимошенко відчайдушно агітує слухачів за збір підписів з вимогою імпічменту чинного глави держави. Ідея видається цілковито нездійсненною в умовах відсутності належної правової бази, ба більше, – коли у сесійній залі парламенту пропрезидентська більшість ладна лягти трупом, аби протиснути чи унеможливити будь-які рішення й дрібнішого масштабу. Тому Тимошенко кидає слова на вітер, а її свідома маніпуляція годиться, мабуть, лише для підтримки тонусу власного електорату. Жодних наслідків вона не матиме, хіба що випустить пару від невдоволення “регіонами” на заході України.

Відтак маємо те, що маємо: йдучи на вибори, лідерка БЮТ розраховувала лише на перемогу, інших варіантів не передбачалося, була тільки легковірна переконаність на “опозиційний досвід” політичної сили, причому, ген якої давності.

Історія із імпічментом – не єдиний приклад запізнілих дій політиків націонал-демократичного табору. Їм бракує стратегем і оперативності реакцій майже щоразу, коли влада вдається до неочікуваних фінтів. Згадаймо скандальні заяви Табачника. З’ясувалося, що за лаштунками “боїв” за мову та освіту, президентська команда готує абсолютно не прийнятну страву для публіки – угоди про ЧФ, атомну співпрацю та фактичну здачу авіаційної галузі. Поки нацдеми ламали списи довкола дегероїзації Бандери й Шухевича, Янукович та компанія провели бліц-криг у Страсбурзі, поставивши крапку на визнанні Голодомору геноцидом. І тут опозиція змушена була ковтати повітря від несподіванки, брак кисню зумовлений не тільки цинічністю та аморальністю поведінки Президента, скільки тим, що у лавах незгідних теж бракує чіткої артикуляції історичних проблем.

Думаю, що вічне запізнення триватиме доти, доки лідери опозиційного табору мусолитимуть нездійсненні ідеї і відбуватимуться реакціями на владні кроки. Перехопити ініціативу – ось найважливіше завдання, але для цього треба бути спроможним на нові ідеї. Імпічмент, розпуск ВР і схожі речі не надаються до розробки серед спільноти, втомленої політикою, тим паче на початку літа…