Спроби повернути колесо історії навспак іноді бувають успішними. Бодай на недовго, та все ж привиди минулого псують життя сучасникам, тримають за ноги всю країну, яка головою вже давно поза архаїчним контекстом.

Якщо говорити про сучасну Україну, то відкат до минулого був цілком прогнозованим, а відтак і стимульованим певними політичними силами, причому навіть із демократичного табору, які одного чудового дня врешті усвідомили, що наслідком їх бездіяльності стане втрата влади. Вони приготували плацдарм для народного невдоволення “помаранчами”, дискредитуючи мимохіть і саму ідею демократії. Однак парадокс полягає у тому, що усіма силами прагнучи втілити гасло Миколи Хвильового “Геть від Москви!”, ці провідники не хотячи підсадили на Олімп найбільш проросійські, найреакційніші з точки зору українофобії сили. Цілком очевидно, вони плекали надію, що Партія регіонів та її сателіти з коаліції “спалять” себе у грубці кризи і соціальних негараздів, а відтак, втямивши ворожу Україні ідеологію цих сил, спільнота дружно вкаже їм на смітник історії. Утім виявилося, що не все так просто, що постпомаранчева спільнота хоча й стала іншою, однак нині є інфантильною і розчарованою, наразі не здатною для спротиву перед котком “донецьких”. Тим паче, що за спинами останніх бовваніє “ерефія”, для якої це, мабуть, вирішальна битва за втрачену колонію.

Ось, зокрема, думка оглядача з питань СНД “Русского журнала” Владіміра Букарського: “Насправді єдність із Україною – вищою мірою прагматичний орієнтир для Росії – і з геополітичної, і з цивілізаційної, і з духовної, і з економічної точок зору. Укотре згадаю слова Збігнєва Бжезінського: “Росія без України ніколи не буде імпе­рією”. Україна – це тисячі літ нашої спільної історії, це десятки мільйонів братського населення, це чорноморські порти у дельті Дунаю, це індустріальний південний схід України, це Крим, це база Чорноморського флоту у Севастополі. Однак навіть якби економічний ефект від єдності із Україною був нульовим – все одно саме український напрям має бути пріоритетним для всієї російської політики. Жоден серб ніколи не змириться зі втратою Косова. Україна, Київська Русь – це і є наше, російське Косово”.

Це – домінанта настроїв не тільки серед кремлівського чиновництва, націленого перш за все на утримання влади та здобуття якнайбільшого зиску від “співпраці” в атомній, енергетичній царинах. Що серйозніше – це лейтмотив публічних виступів в інтелектуальній тусовці, для якої традиційно демократія завершується на “українському питанні”. А саме там формується дискурс майбутньої російської поведінки, і, на жаль, за взірці беруться ті ж привиди радянського минулого, ностальгія за якими пече нутро тамтешнього обивателя.