Цієї зими ті, хто свято увірував, що країна змінилася, змушені визнати свою помилку. Так, позірні трансформації відбулися: ми вже забули про "блошині ринки" середини 90-х минулого століття, преса і взагалі медіа стали більш  розкутими... Ці зміни, вочевидь, природні: спільнота живе іншим часовим виміром, орієнтується на інші стандарти, може, наразі не всім досяжні, та все ж...

Однак те, що на поверхні, не є сенсовим наповненням українського буття. Країна внутрішньо, на жаль, вгрузла в епоху пізнього брєжнєвізму, і, здається, ні горбачовська "перестройка", ні проголошення незалежності, ні Помаранчева революція не годні зрушити з місця велетенську інертну масу, сталу в смаках та уподобаннях.

Вибори були дуже чутливим тестом внутрішніх змін, і цей тест, на жаль, не на користь прогресу. Ми й надалі сповідуємо естетику "совка", прикриту позліткою модних гасел, мавпуванням європейського стилю, симулякрами "демократії".

Стати іншим - це не робити вигляд, що ти змінився. Бути іншим означає, по-перше, прагнути цього, а не байдикувати "від революції до революції", від виборів до виборів, робити щось для того, аби поняття виборів не ототожнювалося з тими ж таки революціями, коли на майдани вихлюпується, як не крути, таки людська злоба, і аж ніяк не любов...

Я не хотів би тут бути упередженим, але з думки не йде останній вечір перед "днем тиші". На одному майдані - Софіївському - молитва, на іншому - мітинг у стилі середини 80-х, із всеукраїнським єлеєм вождю, який під стінами Золотоверхого Михайлівського собору бризкає злобою на "оранжевую власть". Нездатність визнати давню поразку екстраполюється на майбутнє, і вже не важить, що поряд - пам'ятний знак жертвам Голодомору, яких "оранжевая власть" вшанувала вперше за вісімдесят літ, що поряд - просвітителі Кирило і Мефодій...

Досі я дивуюся задумові давніх зодчих, які зуміли спроектувати пряму, мов струна, вісь між Софією та Золотоверхим. Зв'язок між ще зовсім молодим, романтичним, державотворчим християнством Київської  Русі та мудрістю напівдержавного нашого просвітництва.

І на тому, й на іншому майдані - українці. За паспортами, але з інших планет, з інших світів, різних і непоєднуваних. Марно переконувати їх, що треба було б таки сісти й тихо погомоніти: без проклять, без злоби, відклавши образи і гонор. Про щось сокровенно-важливе, доконечно потрібне.

...Слова безсилі. Запах ще не здобутої перемоги "кандидата" п'янить. Натовп екзальтовано скандує прізвище, впиваючись, мабуть, миттю помсти "кривдникам".

І зовсім нечутно рветься струна вісі між двома храмами, між двома Українами. Нечутно, з тихим зойком, зависає безнадією завтрашнього дня. Бо завтра вони казатимуть, що кричали, не відаючи...