Літо. Постає питання про канікули. Далекі моря дорогі, нафта зростає у ціні, туроператори й авіаперевізники також піднімають ціни. Тож навіть Туреччина стала не всім по кишені. А зовсім поруч - Крим. До "перестройкі" всі любили відпочивати у Криму, навіть дисиденти. Недорога хібара на чотирьох, вина з радгоспу "Коктебель" (чудовий дешевий мускат), Будинок творчості на березі, могила Волошина над Мертвою бухтою, Карадаг, біостанція, мис Хамелеон, Жаб'яча, Сердоликова, Левова бухти, камінець з діркою - "курячий бог", музей Гріна у Феодосії, Старий Крим з печерним храмом, шампанське "Новий світ", Судак, Царська бухта, розкопки Херсонеса, Алупка з палацом, Нікітський ботанічний сад, біла Ялта з чеховським будиночком, Гурзуф і Місхор з молочно-блакитною мандельштамівською водою у морі... Тут всі відзначилися віршами - і Пастернак, і Волошин, і Мандельштам, і Цвєтаєва. Тут наш Гель-Г'ю і Зурбаган, мій улюблений Грін...

Коктебель - моє дитинство. Півжиття я їздила до Криму потягом: через Сиваш, вздовж моря у Феодосії, автобусом до пансіонату "Блакитна затока". І найменше мені подобався холодний, казенний Севастополь з сірими валенами зловісних кораблів, де не можна було фотографувати і купатися біля Графського причалу. Хто відпочивав у Севастополі? Ну, їздили в Херсонес на екскурсії, ну, побіжно оглядали місто. Їздили відпочивати в Коктебель, в Феодосію, в Судак, в Гурзуф, в Алупку, в Місхор.

Та коли настав час все це віддати, віддати Україні, я віддала з радістю, поклала, мов букет, на могилу великого українського поета Василя Стуса, замученого КГБ у наших російських концтаборах. У покуті є радість: все чуже віддати, заслужити прощення, покаятися, очиститися...

...Віддати Крим - це найменше, що ми могли зробити за Голодомор в Україні, за наше прокляте радянське минуле, за те, що "западенці" ледь не поголовно пішли в сибірські табори. І не треба вважати, що провина обопільна, що Берія і Сталін взагалі не росіяни, що хтось щось нам винен. Широка російська душа має бути вище такої дріб'язковості. Країна від Балтики до Китаю,
1/8 частина суходолу, не має трястися над копійкою. Сухумі, Гагри, Піцунда, Батумі - хай це забирає Грузія. Треба сплачувати рахунки. Наші предки хотіли зробити Русь святою. Князь Володимир Мономах мав таку ідею.

До Криму і так пустять, без візи. І грузини пустять, якщо не будемо відривати з кров'ю Абхазію та південну Осетію. Треба просто купатися і засмагати. А не роздавати російські паспорти. Якщо чекісти не доб'ють нашу еконо­міку, то прийматимуть і рублі за валюту. Крим став чистеньким, приватненький, там повно дрібних готельчиків з гарячою водою, повно шашличних і кафе, повно їжі, не треба везти з Москви консерви, не варто винаймати нари в сараї. Там тепер не "совок". "Совок" - в нас, де колись волелюбний драматург Едвард Радзінскій підказав, що треба поставити бронзову Велику трійцю (Сталіна, Рузвельта і Черчілля) в якомусь військовому музеї, і багаті росіяни з іншою, не антирадянською історичною пам'яттю заплатили за цей монумент.

Немає міста "русской слави" - Севастополя. Це було місто біди, місто ганебної поразки у Кримській війні і повного краху політики предтечі Путіна - Ніколая І - любителя бюрократії, порядку, вертикалі влади, батька силовиків, який так дістав Захід своїми імперськими витівками на Балканах, що Франція та Англія об'єдналися з мусульманською Туреччиною проти християнської Росії. Хай це стане уроком нинішнім імперіалістам, бо, не дай Боже, США та Євросоюз згодують нас Китаю.

"Човникові" рейси мера Москви за Севастополем - це ж не його захцянка, це дух часу, нашого свинцевого часу реваншизму і гордині, що не передбачає каяття. Одні москвичі пішли на мітинг вимагати Севастополь, інші (навіть порядні люди) сказали мені на вухо, що розуміють Лужкова, що їм шкода Криму. Але коли говорити про пріоритети, то право на Севастополь мають греки (Херсонес Таврійський). І на Сімферополь (Ольвія), і на Керч (Пантикапей). А Балаклаву та Судак з генуезькою вежею-фортецею заснували італійці. Та Греції не бракує власних курортів, а італійці прокололися з Лівією і римськими імперськими ілюзіями за Муссоліні.

Мер Нью-Йорка не вимагатиме собі нічого, бо американці ніколи не шукали колоній, самі були колоніями. А мер Лондона не поїде вимагати Південну Африку чи Індію, або той же Нью-Йорк, базуючись на історичних спогадах. Тому що лондонці за таке овацій не влаштують. Ніхто з англійців не шкодує за Британською імперією. Ніхто з іспанців не має жалю за Мексикою, Перу, колишніми володіннями у Латинській Америці.Французи не плачуть за Алжиром і Новою Каледонією. Швеція не намагається отримати назад Фінляндію. Ірландія ухвалює закон, що не візьме до себе Північну Ірландію, скільки б вона не гримала у браму.

Світ сьогодні здобувають розумом і калиткою, а не мечем та гарматами. Ось тільки Китай захопив Гонконг, тримає Тибет і прагне Тайваню. Тільки відсталі африканські країни воюють, згадуючи, якому племені що належало. Андрєй Вознєсєнскій назвав це "алчь". Алкання, а простіше - жлобство. І Росія знову в компанії країн-парій і країн-триглодитів.

Будемо надалі так себе поводити - станемо схожими на верблюда, що не втрапив у вушко голки. З нашими імперськими комплексами і головою, обернутою навспак, не потрапиш ні в Європу, ні у ХХІ століття, ні в цивілізацію.

Переклад з російської
Передрук з мережевого ресурсу "Грані.ru"