По Різдві, коли у храмах трохи стихли молитви в очікуванні Водохрестя, скажемо трохи про специфіку нинішніх свят. І вона, на жаль, не на користь тих, кому призначено повчати вірних, тобто кліру. Той, хто хотів бодай у церкві сховатися від галасливої теле, радіо­ та газетної тріскотні, від білбордів зі знайомими мармизами, побути у тиші і розважаннях, був вельми наївним. Бо під куполами також лунали знайомі гасла, заклики та настанови. Мабуть, акурат до цього випадку годиться репліка Амброза Бірса, що, мовляв, "безбожність - основна із великих релігій світу".

Не проблема - священик теж людина, слабка і пристрасна, але переконання чи політичні симпатії мав би тримати при собі. Звичайно, я зараз ходжу на грані компромісних висновків, оскільки мені казатимуть, що колись саме Церква змогла зберегти автентику української душі.

Не заперечую, саме так і було. Але - в геть інших умовах, коли українство само по собі було чимось "непристойним" і гнаним. Як і його Церква. Нині ж, у часи незалежності, та ще й в умовах демократії, ситуація дещо інша.

Один батюшка погрожує проклясти тих, хто віддасть свій голос за "не Януковича". Інші, вже галицькі, пан­отці похваляються, що щоденно разом із паствою моляться за здоров'я Ющенка. Даруйте, але хіба ми - на трибунах стадіону, де кожен уболіває за своїх? Але й це порівняння некоректне, бо якщо батюшку таки можна зрозуміти, з огляду на конфесійну належність лідера опозиції, то панотці, вочевидь, проґавили цю обставину або ж мають її за дрібницю.

Незалежність Церкви від держави - цей поважний здобуток демократії, пробують підкоригувати на свій штиб. Тут справді йдеться про єлей і совість, іншими словами - про ницість лакузості і висоту покликання. Йдеться про ігнорування того, що називається свободою вибору, причому ця свобода - право, дане нам Спасителем. Тут принагідно скажу словами Папи Івана Павла II: "У Євангелії ми знаходимо всеохопну і послідовну декларацію прав людини".    

Але розрахунок таких, із дозволу сказати, священиків, а також тих, хто штовхає поодиноких представників духовенства на не надто християнські вчинки, простий: певна річ, що ревний прихожанин віритиме не телевізійним роликам і промовам, а казанням із вівтаря. Бабуся та навіть юнак із Богом забутого села вважатимуть гріхом вчинок, який суперечить настановам батюшки чи панотця. Аби не мати приводу відтак каятися перед тим же священиком під час сповіді, вони підуть і проголосують за того, на кого вкаже "перст Божий".

Ми ще не раз і не двічі почуємо про небезпристрасність отців у питанні політичного вибору. Наївно було б уважати, що в Україні трапиться диво, і одного прекрасного ранку всі запрагнуть жити, згідно із Божими заповідями або ж бодай дотримуючись Конституції. Але принаймні спробувати розрізняти фальшивий єлей і поняття совісті мусимо вже зараз.