Коли Вільям Шекспір у 1616 році помер у містечку СтретфорднаЕйвоні, він був багатієм. У цьому ж містечку на 52 роки раніше він і народився. Згодом приблизно двадцять років скромно прожив у Лондоні, на відстані двох днів дороги, а непогані гроші, які заробив на театрі, інвестував у нерухомість Стретфорда, де жили його дружина з дітьми. Він прожив пристойну, як на той час, кількість років і пережив чотирьох зі своїх п'яти молодших братів і сестер, не наділених жодними особливими талантами. Усі його маєтки акуратно описані в заповіті: будинок разом зі "стодолами, стайнями, фруктовим садом, городами і всіма іншими будівлями", а також порядний шматок землі. Його розпорядження стосовно спадку такі - усе рухоме і нерухоме майно ("а також столове срібло і предмети побуту") отримують старша донька Сюзанна і її нащадки. Молодшій доньці Юдіт, яка не дуже вдало вийшла заміж, мало що перепало. Єдиний син рано помер. Трьом старим друзям у Лондоні заповів гроші на купівлю перснів на пам'ять про померлого. Про книги, рукописи чи картини не згадано взагалі. Своїй дружині Шекспір залишив друге після власного найкраще ліжко в домі.

Той, хто хотів би за цим заповітом дістати уявлення про знаменитого поета всіх часів, мабуть, здивується з дріб'язковості і скупості цього заповіту. А поза цим заповітом і самими творами не залишилося нічого, що могло би дати уявлення про особу митця. Тож доводиться змиритися з фактом, що хоча й існують документальні підтвердження того, що власником театру був саме Вільям Шекспір, але стосовно текстів такої впевненості немає. Адже жодне свідчення, жоден запис не вказує на автора драм, які у всіх світових історіях літератури зазначені під прізвищем Шекспіра. Може здатися, що поета із прізвищем Шекспір ніколи не існувало.

Єдиною причиною вірити у геніальність автора заповіту зі Стретфорда є той факт, що кілька сотень років ніхто не сумнівався у цьому. Але вже із середини ХІХ ст. у намаганнях детальніше описати біографію Шекспіра помітна безпорадність їх авторів.

Майже точно можна стверджувати, що Шекспір, син безталанного вискочки із селян, як і всі селянські діти, відвідував безкоштовну школу латини у Стретфорді, де, окрім самої латини, не виладали жодних інших премудростей. На кращу науку бракувало грошей, тож про здобуття Вільямом якоїсь професії нічого не відомо. У 1582 році, ще неповнолітнім, він поспішно одружується із жінкою, на вісім років старшою за себе, а через шість місяців у них народжується донька Сюзанна. Через два роки з'являються на світ близнюки Юдіт і Гемнет. А потім?

Яким чудом через кілька років, про які нічого не відомо, цей автодидакт із провінції перетворився не лише на відомого у лондонських театральних колах ділка, а й став автором творів, мова яких вражає незрівнянною образністю, фантазією, глибоким знанням людської психології і законів мистецтва, а також вказує на освіченість у галузі класичної літератури, юриспруденції, природничих наук та придворного етикету? Відповідь може бути тільки одна: геній неможливо пояснити. А хто у це не вірить, таки шукає пояснень. Таким чином спекуляції довкола того, що власник театру "Глобус" Вільям Шекспір слугував лише прикриттям для анонімного поета, сформувалися в окрему галузь шекспірознавства. Ідея закулісної змови надто приваблива, аби так просто від неї відмовитися.

Імовірно було б шукати справжнього автора серед придворних із літературними зацікавленнями, це пояснювало б освіченість автора драм. Адже тодішній аристократ мав причини приховувати такого типу діяльність. Бо аристократ іноді міг собі дозволити на дозвіллі компонувати милозвучні сонети, не компрометуючи себе, але аж ніяк не писати сценічні драми для неосвіченого народу, останнє однозначно зашкодило б його репутації. Придворна сцена мала власні правила гри.

Першим прізвище Едварда де Вера як справжнього автора шекспірівських творів назвав у 1920 році літературознавець Джеймс Томас Луні, і дискусія довкола його гіпотези перетворилася на типово британську: шекспірознавці поділилися на стретфордців і оксфордців, аби назавжди перетворитися на непримиримих супротивників.

На користь оксфордського графа, який вважався при дворі королеви Єлизавети І одним із найкращих поетів, свідчать його твори, які часто порівнюють із шекспірівськими, а також любов до театру, підтримка юних авторів і думки про тексти де Вера критиків тієї доби, які називають його одним із найкращих авторів комедій, хоча мова йде, ясна річ, про королівський театр, а не про сцену для простолюду.

Слабким пунктом оксфордської теорії є 14річний віковий розрив поміж де Вером і Шекспіром, який не дуже пасує до хронології текстів, які починають з'являтися після 1590 року. Але точні дати написання творів не відомі, можна довідатися лише дати дозволів публічно показувати драми. І якщо де Вер писав спершу для королівської сцени, то після цього могли минути роки, аж поки надавався дозвіл на анонімний показ драми на загальнодоступних сценах.

Точно відомо тільки те, що де Веру змалку була доступна уся повнота гуманістичної освіти на найвищому рівні епохи ренесансу. Його батько, який цікавився мистецтвом і любив пригоди, помер, коли хлопцеві виповнилося 12, і Едвард перебрався до лондонського палацу канцлера Берґлі, правої руки королеви. Тут він здобуває найкращу можливу на той час освіту, а одним із його вчителів був дядько Артур Ґолдінґ, знаменитий перекладач "Метаморфоз" Овідія (без сумніву, найбільш цитований у Шекспіра твір). Повноліття Едварда святкують у 1571му багатоденним лицарським турніром, а у кінці цього року він одружується з донькою свого опікуна, 15річною Анною. Весілля відбувається у королівському палаці. Він стає спадкоємцем велетенських маєтків, але і солідних боргів, добра третина його кореспонденції складається із нарікань на фінансові труднощі, стиль життя на широку ногу вимагає потроху продавати землі. У 1586 році королева призначає йому пожиттєву пенсію 1000 фунтів на рік. Граф відомий своєю літературною діяльністю. Він пише передмови до латинських та англійських видань філософських текстів, фінансує їх видання. На думку експертів, одне з таких видань Гамлет читає на сцені.

У 24річному віці Едвард де Вер вирушає в подорож континентом: кілька місяців гостює при французькому дворі, потім їздить північною та центральною Італією. Через 14 місяців, повернувшись додому, він розлучається зі своєю дружиною. Через півроку після його від'їзду вона народила доньку, ймовірно, він запідозрив її у подружній невірності. У 1578 році королева дарує йому палац, а у січні 1581го після блискучого турніру привселюдно цілує його в губи на знак найвищої прихильності. Приблизно цими роками оксфордіанці датують перші регулярні сценічні постановки творів Шекспіра, тобто, на їхню думку, де Вера.

А через два місяці все закінчується: одна з придворних дам, цнота яких мала би підкреслювати цноту самої королеви, народжує хлопчика і називає його на честь батька Едвардом. Королева кидає перелюбників на кілька місяців до в'язниці, а тоді відправляє графа у заслання на два роки, після чого змушує до формального примирення з власною дружиною, аж потім йому дозволяється найвища аудієнція.

Теза про те, що де Вер випадково познайомився у Стретфорді з юним актором­статистом і перетворив його на таємного агентапосередника між власними творами і народною сценою, навряд чи правдоподібна з огляду на міцність станової системи тодішньої Англії, яка унеможливлювала контакти такого типу. Тому більшість дослідників схиляється до версії, що автор вигадав собі псевдо, яке з часом стало настільки звичним, що справжнє ім'я забулося.

В одному з відомих сонетів Шекспіра старий чоловік оспівує красу юнака, якому радить одружитися. Оксфордці вважають, що мова йде про потенційного зятя Едварда де Вера, який, досягнувши повноліття, відмовився від династійного шлюбу з донькою де Вера, за що заплатив 5000 фунтів відшкодування. А через кілька років цей юнак зруйнував свою кар'єру точно так само, як колись сам Едвард - спокусив фрейліну королеви. Але оскільки він не був одружений, то змушений був стати з нею під вінець і цей шлюб навіть виявився щасливим.

Сам Едвард де Вер, дружина якого померла молодою, одружився вдруге у 1591му, але знову не дуже вдало. Його бажанню реалізуватися в ролі військового завадила королева, можливо, боялася втратити його драми - основну придворну розвагу. Двічі на рік він пропонував королівському двору новинки. З 1594 року його п'єси ставила трупа "Chamberlain's Men", у якій, імовірно, розвинув свої менеджерські таланти не надто обдарований акторськими даними Вільям Шекспір зі Стретфорда. У 1599му "Chamberlain's Men" заснували театр "Глобус", розрахований на понад 2000 глядачів. Шекспір був співвласником театру. Автори п'єс тоді здебільшого залишалися незнаними публіці. Їхні прізвища не згадуються навіть у документах цензури, які давали дозвіл на постановку. Цей факт особливо люблять підкреслювати прихильники авторства де Вера.

У 1603 р. помирає Єлизавета І, а її спадкоємець Джеймс І, син Марії Стюарт, виявляється таким же палким шанувальником театру. Взимку 1603 - 1604 рр. трупа театру "Глобус" вісім разів виступає при дворі. Мабуть, однією з новинок був "Макбет", трупу театру нагороджують почесним званням "The King's Men". Едвард де Вер отримує від короля маєток, але через кілька місяців помирає у віці 54 років.

Вільям Шекспір активно займається театром "Глобус" до 1612 року, і у цей період були поставлені нові п'єси, що дає потужні аргументи стретфордіанцям. Хоча з іншого боку, не існує жодних доказів того, що після 1603го були написані ще якісь твори Шекспіра, а серія книг із п'єсами Шекспіра, яка почала видаватися у 1598му, завершується 1604 роком.

Згідно з теорією окс­фордців, через багато років друзі і нащадки графа вирішили опублікувати його п'єси (серед яких 18 ще не публікованих), але при цьому використали обраний ним самим псевдонім як прізвище автора, бо такою була остання воля покійного. Саме тому спершу випадкова плутанина із померлим у 1616 році власником театру зі Стретфорда була увічнена. Це видання 1623 року, знамените "First Folio", яке містить похвалу автора як найбільшого поета всіх часів, а вираз "солодкий лебідь із Ейвона" свідомо заводить читача на хибну стежку. У церкві Стретфорда приблизно в цей час хтось невідомий встановив дуже дорогий надгробний камінь.

Імовірно, що дебати довкола Шекспіра не завершаться ніколи. Можливо, що таємниця автодидакта з провінції дуже проста: про нього нічого не відомо, тому можна йому приписати все, що завгодно.