Про вербальний стиль Владіміра Путіна написано так багато, що, мабуть, велетенська творча спадщина жодного із геніальних письменників не аналізувалася так прискіпливо, як дві - три нічого фактично не варті фрази російського прем'єра.

Ну, не вміє він спілкуватися у пристойному товаристві, і це вже справа товариства сприймати його таким, як він є, або просто уникати його присутності. У крайньому випадку не ображатися, взявши собі на озброєння, що на (самі знаєте на кого) не ображаються...

Але є проблема: поперше, українським очільникам треба таки зустрічатися з росіянами, а подруге, готуючись до таких зустрічей, відкинути фобії і почуття меншовартості. Адже навіть на невдалий жарт можна відповісти елегантно, але боляче...

Владімір Пастухов, визнаний авторитет серед політичних кіл Росії, причому, як на мене, не надто заангажований у наші з ними свари, визначає принаймні два види фобій, які домінують у міждержавних стосунках України та РФ. "Це якась фобія того, що Росія може поглинути Україну, фобія постійної інтенції Росії відновити імперію, відновити вплив. Зворотна фобія - я сказав би, підозри, що Україна має вічний "комплекс Мазепи", є відчуття, що Україна замислила підступ і зраду, і це єдина й необхідна мета її політики. Як будьякі фобії, вони рідко пов'язані з дійсністю, зате пов'язані з певними родовими травмами".

Я б не сказав, що цими двома фобіями вичерпується увесь комплекс українсько­російських комунікативних проблем. Але те, що вони є фундаментальними, тут не заперечиш. Тим паче, що, як мені актуальні провідники обидвох країн не тільки не пробують мінімізувати ці стереотипи, а, навпаки, роз'ятрюють давні рани, вдосконалюють старі підходи. Вони вже стали "нудними" у своїх риторичних вправах, що повторюються, мов мантри, мов бубоніння ображених життям стариків. Усе той же Пастухов каже, що "із жінкою важко розмовляти - ти можеш наводити їй величезну кількість аргументів, робити логічні викладки, вказувати на факти, малювати таблиці й графіки, але, зрештою, з'ясовуєш, що її нудить від тембру твого голосу". Тобто, мені видається, що Ющенка й Путіна взаємно "нудить від тембрів їхніх голосів".

Додайте до цього цілком очевидну психологічну несумісність архетипів ВВП і ВАЮ, - кадрового кагебіста і "ліберала", - і конфлікт особистостей видасться не таким вже й неприродним. Тільки, звичайно, не варто експонувати несприйняття один одним двох чоловіків на відносини націй, які вони хвилево представляють.

Я міркую, що все зміниться із часом. Росія призабуде імперську гординю, зламана проблемами самозбереження, а Україна й надалі дрейфуватиме до Європи, оскільки точку неповернення до "радгоспу" подолано. І зробив це - вміло чи не надто - саме Ющенко.