Як ви гадаєте, коли влада не поважає саму себе, - чи може пересічний громадянин бути толерантним до її інституцій? Коли кожна дія уряду наштовхується на нищівну критику президентського Секретаріату; а на кожен указ глави держави у прем'єр-міністра знайдеться купа компромату. Чи поважатимуть обидвох мешканці, наприклад, Сихова? Коли у столиці мер Львова говорить одне, а щойно повернувшись у рідну вотчину, робить інше? Коли у кожному офіційному бюркові брешуть, брешуть, брешуть...

Я думаю, чи може влада, збудована на лицемірстві, фальші, брехні і подвійних стандартах, сподіватися на тривалу перспективу? За усі­ма прогнозами - ні. Але ці прогнози стосуються, перш за все, нормального суспільства. Адже там жоден посадовець, бодай раз схоплений на брехні, хабарі, крадіжці у країнах розвинутої демократії, не може сподіватися на успішну подальшу кар'єру. У нас же акурат навпаки: схожі грішки - чи не неодмін­ний атрибут посадового зростання.

Умберто Еко пише, що для того, аби стати толерантним, потрібно визначити межу нестерпного. Ось чому ми зі своєї української стріхи подивляємо толерантності європейських спільнот: вони виробили для себе і для своїх провідників критерії ганебного, неприпустимого. Власне, продукують ці критерії не стільки політики чи учені, а, радше, громадянське сус­пільство з його особливими механізмами впливу, вільною пресою, незаангажованими експертами.

Ми ж тільки й уміємо похвалятися невідь звідки прийшлими чеснотами, моральністю та "руками, які нічого не крали". Та насправді ці чесноти тримаємо про людське око, як і часто-густо свою "релігійність", замішану, на жаль, на фарисействі та псевдопорядності. Коли ж маємо право сказати осоружній владі категоричне "ні" на виборах, то слухаємо не власне сумління, а солоденькі співи політиканів, що натякають на неабиякі зиски і "світле майбутнє".

Якщо ж серед нас й відшукається самотній зірвиголова, який прагне сказати щось путнє і неприємне владі, то ми, зазвичай, або вираховуємо, скільки він на цьому заробить, або ж цинічно міркуємо, на скільки його, такого необачного, вистачить.

Утім саме зухвальці, до речі, й визначають заповітну межу нестерпного, переступивши яку, будь-хто - месія, Президент чи генсек, - мусять забути про толерантність стосовно своєї особи.