Які основні характеристики світу, який називають західною цивілізацією? Розподіл влади на законодавчу, виконавчу та юридичну, верховенство права та універсальні права людини - це основні складові цього світу. Після зламу епох, який трапився у 1989му, багато хто знову питає себе, що ж означає поняття "західна цивілізація" у новій системі координат.

"Західна цивілізація - це не лише Європа, це ширше поняття. Але і Європа - це ширше поняття, ніж сама лише західна цивілізація", - цією лаконічною формулою віденський історик Ґеральд Стоурц визначив співвідношення між Європою та західною цивілізацією. Що ж до територій, які поза Європою належать до цього поняття, то це поза всіляким сумнівом США, Канада, Австралія та Нова Зеландія, тобто майже цілковито або переважно англомовні демократії. А також, починаючи від моменту свого заснування у 1948 році, держава Ізраїль. У самій Європі це поняття трохи складніше. Питання про те, як трапилося, що не вся Європа може вважатися приналежною до західної цивілізації, веде нас назад, до моменту історичного розпаду на західну і східну церкви. І це питання не лише історичне. Адже воно стосується і культурних пріоритетів, які свого часу об'єднали Європу та й досі мають відчутний вплив.

Найсильнішим із цих пріоритетів є християнська релігія. І це зовсім не само собою зрозуміле твердження на фоні перманентної і все відчутнішої секуляризації та дехристиянізації Європи. Багато кому це твердження може навіть здатися спробою зупинити процес секуляризації. Але насправді саме цей специфічний, безпрецедентний у світовій історії характер процесу секуляризації західного суспільства мав би спонукати нас до того, щоб відшукати релігійні причини цього явища.

Класичний приклад християнського поділу на божественне і світське поданий у словах Ісуса: "Дайте цезарю цезареве, а Богові - боже". У цьому реченні є не лише цілковите заперечення будьякої теократії, у ньому існує опція і на майбутню секуляризацію світу та самоствердження людської особистості. Розмежування божественної та земної влади означає обмеження і водночас підтримку останньої: обмеження полягає у тому, що земна влада не має ніякого впливу на релігію, а підтримка - у визнанні легітимності цієї влади.

Від цього розподілу Ісусом сфери божественного і приналежного до (римського) цезаря і до справжнього відмежування церкви від держави у кінці ХІ ст. минуло понад тисячоліття. І саме цей поділ в історичному розрізі виглядає як джерело розподілу влади загалом і вивільнення сил, які завдяки цьому поділові змогли повністю розвинутися, сформуватися і виспеціалізуватися.

Перший етап розподілу влади було здійснено підписанням Великої англійської хартії вольностей у 1215 році, другий - чітким розмежування владних повноважень аристократів, церковників та представників міщанського стану. Обидва ці середньовічні етапи розподілу влади обмежилися сферою впливу західної церкви. У сфері східної церкви бракувало дуалізму між Папою і королем, тому церковна влада залишалася підпорядкованою світській, не відбувалося також розподілу влади між аристократами та нижчими станами. Через це на сході Європи, на відміну від заходу, не розвинулася впорядкована ієрархія стосунків між сюзеренами і васалами, між аристократами та сільськими поміщиками, не сформувалася традиція вільних міст і самосвідомість освіченого міщанства, а як наслідок цього - не сформувалася і традиція індивідуальної та колективної свободи.

Історія західної цивілізації зовсім не схожа на безперервний процес еволюції у напрямку розширення свободи. Реформація ХVІ ст., з одного боку, неймовірно розширила межі цієї свободи, піднявши свідомість кожного індивідуума до статусу найвищої моральної інстанції. Але з іншого боку, створення одержавлених інститутів лютеранської та англіканської церкви стало кроком назад після досягнутого вже розподілу влади на церковну та світську, а також підважило релігійну толерантність, яку відстоювали гуманісти.

В англіканській Англії обмеження свободи викликали протест - протестантський протест кальвіністських нонконформістів. З нього розвинувся демократичний рух, який настільки зміцнів на протилежному боці Атлантичного океану, в американських колоніях Британського королівства, що наважився підняти новий захід, Америку, на революцію проти материкової батьківщини.

Хоча на старому заході Англія все ще залишалася найвільнішою серед найбільших країн Європи. Тут середньовічний розподіл влади на аристократичну і міщанську розвинувся далі до сучасного розподілу влади на законодавчу, виконавчу та юридичну, це отримало класичне формулювання у 1784 у праці "Про дух законів" Шарля Луї де Монтеск'є.

Разом із ідеями універсальних прав людини, верховенства права та репрезентативної демократії розподіл влади належить до основ того, що ми зазвичай називаємо нормативним проектом західного суспільства.

Заслуга у створенні цього проекту належить не лише мислителям доби просвітництва. Корені цього продукту, як і самої доби просвітництва, сягають у глибину історії, аж до середньовіччя та античності. Це не був і лише європейський продукт, радше наслідок трансатлантичної спів­праці: перші декларації прав людини, починаючи від Вірджинської (12 червня 1776) були прийняті і проголошені на території британських колоній Північної Америки.

Ці декларації мали поважний вплив на проголошення прав та свобод людини у Франції 26 серпня 1789го. Після цих двох атлантичних революцій пізнього ХVІІІ ст. - американської революції 1776го і французької 1789го проект західної цивілізації у загальних рисах було сформовано. Західна цивілізація отримала масштаб, за допомогою якого могла і змушена була оцінити себе.

Але поки цей проект отримав повне визнання усіх причетних, минуло два століття. Історія ХІХ і ХХ століть великою мірою складалася з боротьби за прийняття або заперечення ідей американської та французької революцій, які були народжені з духу націоналізму, який у багатьох відношеннях і сам був феноменом західного модернізму. Особливо найрадикальніший його вияв, німецький, що переріс у націоналсоціалізм.

Частина європейських країн, тут ідеться насамперед про Центральну та Східну Європу, отримала нагоду розвиватися за зразком західної цивілізації лише після краху комуністичної системи у 1989 - 1990 рр. Таким чином західна цивілізація отримала ще одне розрізнення і поділ на "більш" і "менш" західну.

Не менш характерним є й інший аспект розвитку західної цивілізації із середини ХVІІІ ст., а саме - протиріччя між нормативним проектом і політичною практикою. Серед тих, хто складав перші декларації прав людини і зокрема американську Декларацію незалежності від 4 липня 1776 р., були рабовласники, наприклад Томас Джефферсон. Якби противники рабовласництва наполягли на його ліквідації, то на омріяній незалежності 13 колоній від Британської імперії можна було б поставити хрест.

Але сама суть декларації перетворювала існування рабовласництва на абсурд. Адже якщо визнано, що кожна людина народжена вільною і від народження наділена певними правами та свободами, то існування рабовласництва - це антизаконний і скандальний факт, а боротьба за його скасування та заборону торгівлі людьми - історична необхідність. У ході цієї тривалої боротьби стало зрозуміло, що проект західної цивілізації дієвіший і сильніший за політичну практику. Попри весь цинізм, який західна цивілізація зазвичай проявляла у ставленні до представників решти частин світу, сама вона виявилася здатною до самокритики і до коригування власних дій і подальшого розвитку свого проекту і політичної практики.

Афроамериканські раби були не єдиними, чиїми вродженими правами нехтувано. Первісні мешканці Північної Америки та Австралії були майже винищені колонізаторами. Процес жіночої емансипації також тривав надзвичайно довго. Утвердження прав робітників, забезпечення їм належних умов праці та проживання, а також їхній законодавчий захист досі призводять до тривалих конфліктів та страйків. Як жінки, так і робітники у своїх вимогах могли посилатися на обидві декларації - 1776 р. та 1789 р., на ідеї, з яких можна було виплавити зброю у боротьбі проти неслухняної дійсності.

Після зламу епох у 1989 - 1990, коли впала залізна завіса, а разом із нею завершилося протистояння східного тоталітаризму і атлантичної спільноти, багато хто знову поставив собі запитання, що ж тепер має означати поняття "західна цивілізація". Після терористичних нападів 11 вересня 2001го у НьюЙорку та Вашингтоні світова спільнота дійшла логічного висновку, що це були напади не лише на Америку, а й проти всієї західної цивілізації.

Але риторика, якою послуговувалися у США, реагуючи на терористичні напади, породили у Європі сумніви, чи взагалі ще існують підстави говорити сьогодні про багатократно оспівані цінності західної цивілізації. Але скільки б захід не питав сам себе, чи існує він насправді, з точки зору незахідного світу він усе одно сприймається як цілість, насамперед в очах тих, для кого він давно перетворився на предмет найсильнішої ненависті.

Сьогодні всі вже майже забули про те, що відразу ж після краху радянської імперії чимало західних істориків були переконані, що поширення західних цінностей і західного типу мислення у всьому світі - це лише питання часу. Хоча деякі елементи західної цивілізації справді давно перейняли численні незахідні суспільства - це насамперед ознаки капіталістичного суспільного устрою, індустріалізація, елементи державотворення на основі національної самоідентифікації, юридично­правова система і демократичний спосіб прийняття рішень шляхом вільного волевиявлення. І таке "озахіднення", точніше часткове "озахіднення" успішно триває і далі.

Але західна цивілізація давно перестала почуватися домінантною у світі. Вона представляє певний спосіб існування і політичної культури серед доволі численної групи населення, але якщо зібрати разом усі нації, які вважають себе "західними", то вони творитимуть кількісну меншість серед населення світу.

Але це не міняє необхідності визнати вроджені права людини апріорними у всьому світі, і поки цього не трапилося, нормативний проект західної цивілізації не може вважатися завершеним. Цей проект є найбільшим здобутком заходу, дає йому право відчувати власну історичну велич і внутрішню єдність територій "західного" світу. Найкраще, що може зробити захід для поширення і популяризації своїх цінностей, - це самому дотримуватися їх і критично ставитися до власної історії, яка часто була історією боротьби проти власних ідеалів.

Але з цієї історії можна винести чимало повчального. Найважливішим є, мабуть, те, що розподіл влади і верховенство права - це гуманні, людинолюбні здобутки, а відмова від них означає особисту небезпеку для кожної людської істоти. Але кожна нація має прийти до цього усвідомлення самостійно і добровільно.