Це ж треба - після десяти літ перебування у політиці Віктор Ющенко раптом визнав, що ненавидить це ремесло. Гадаю, цілком полюдськи можна адекватно оцінити подвиг Президента, який, ламаючи власні фобії, щодня ходив на Банкову, аби занурюватися у процес, доволі йому неприємний.

Якщо так, то годі довго міркувати над причинами того, що маємо наразі і в державі, і в її еліті, і в пересічних сім'ях.

Питання лежить у двох площинах - заради чого професійний банкір Ющенко займався мазохізмом і чи вартими були його зусилля, його особиста драма?

Я пригадую, як довго оточення Віктора Андрійовича переконувало його зважитися на крок, який тепер можна розцінювати порізному. Але для самого ВАЮ цей вчинок, мабуть, став фатальним. Не пішов би Ющенко у політику, його б і надалі шанували серед фінансистів, а, можливо, ми мали б свого Сороса або Бальцеровіча. Мене ж цікавлять особистісні сенси. Ющенко зразка 1999го і нинішній Віктор Андрійович - це різні люди, крім того, сумнівно, що генеза була позитивною.

Можуть заперечити - Ющенко зробив це заради своїх переконань, пробуючи втілити власну модель України. Але, мабуть, варто корелювати особисті уявлення із намірами більшості, принаймні тих, чиїми руками це планується зробити. Так, Віктор Андрійович зробив Україну більш українською, повернувши нас обличчям до трагізму минулого і спробувавши нав'язати усім свої персональні оцінки. Але проблема в тому, що робилося це у розколотій навпіл країні, і, чого гріха таїти, упертість гаранта перебирала через край. Минуле - минулим, хтось сприймає його, як частину сьогоднішнього, хтось, і серед них автор цих рядків, волів би зробити висновки і просуватися далі. Тим паче, орієнтири чіткі, визначені, далебі, не тільки Ющенком.

Проблема загострюється ще й тим, що "політиконенависник", але демократ Ющенко не зміг засвоїти основоположний принцип демократії, який полягає у вмінні сприймати інші думки та інші судження. Він послуговувався простою схемою, характерною для авторитарних лідерів: хто мені опонує, той не патріот, той служить ворогам України. Усетаки Ющенко забув, що сусідів - не обирають, що з ними варто шукати порозуміння, що, у принципі, їм вирішувати, за яким статутом жити і як ставитися до власної історії. Це - особиста драма сусідів. Наша ж справа - робити своє і знаходити тих, хто схильний допомогти у цьому.

Для цього політик мусить стати державцем. Ющенко пішов на офіру, долучившись до політики, але йому забракло сил глянути трішки далі... Міркую, що за п'ять останніх літ виборці ВАЮ переросли його, а він, борючись із власними фобіями, проґавив це.