"Мамо, я маю до тебе серйозну розмову". Коли моя 12річна донька звертається до мене з такими словами, в мене все усередині холоне. "Не відмовляй мене, це остаточно. Я буду емо". Спочатку, я не знайшла, що відповісти, бо не знала, що це таке: заборонити про всяк випадок - якось не педагогічно, а підтримати у починанні страшно, бо раптом це щось шкідливе. "Ему, ему... Це, певно, підрозділ Greenpeace. Моя дівчинка поїде в Африку, захищати цих величезних потворних страусів, перетворить своє життя на кочове, і у неї ніколи не буде сім'ї, чоловіка і дітей. Жах!". "Ярино, давай не будемо поспішати з остаточним рішенням і повернемось до цієї розмови за кілька днів", - запропонувала я, а сама вже прораховувала, що в мене є принаймні кілька днів, щоб з'ясувати, хто ці емо і чим мені це загрожує. "Ні, чекати немає як, - не відступала Ярина, - у вихідні мусимо піти і купити мені рожеві кєди і чорні штанці. Ще б я хотіла сумку, але можна і значком обійтись". Тут мені стало легше - це просто форма одягу. З цим я собі якось пораджу.

"Емо (скорочення від "емоційний") - стиль музики, що виник в середині 80х років із хардкор­панку. Характерними ознаками емо­стилю є надривний вокал від крику до плачу і стогону, - читала я на сайті Вікіпедії в Інтернеті і ніяк не могла пов'язати це зі своїм Сонечком. - Головна риса емо - це вираження та не стримування своїх емоцій, найважливіше - бути собою і не заганяти себе у якісь рамки. В емо свої погляди на життя, яке складається з двох основних кольорів: чорного (символізує несправедливість, жорстокість світу) та яскравих кольорів (щасливі емоції, кохання, приємне переживання). Часто це відображається у зовнішньому вигляді послідовників цієї субкультури". Ось до чого тут рожеві кєди і чорні штанці.

"Ярино, давай купимо не рожеві кєди, а скажімо, червоні мешти чи хоча б оці, чорні з бантиками, тобі завжди такі подобались", - переконувала я, як уміла. "Мамо, в такому ходять лише цивіли! Дивись, які гарні кєди!" - не вгавала донька. Як її переконати, що вона у цьому ансамблі з чорних штанів і рожевих кєдів зовсім не подібна на дівчинку, а радше на якусь безстатеву істоту, яка зі спини, ні баба, ні хлоп?! "Навіщо тобі це все?" - я лише розпачливо поцікавилась. "Я буду така, як всі! Як Настя, як Аліна, як Оксана. Розумієш, емо - це круто! Це так актуально зараз. Ну, що я буду, як сіра миша ходити?"

Що ти знаєш про сірих мишей? Мені так хотілося її це запитати. Це коли форма лише коричнева, у кращому випадку - синя, фартух - чорний шерстяний, у кращому випадку - атлас чи мереживо. Це коли колготи лише сірі або жахливі коричневі, які сповзають і витягуються на колінах. Рейтузи зеленого кольору взагалі моторошно згадувати! Це коли у всіх дівчаток в класі однакові мешти бордового кольору, бо лише такі завезли в районний універмаг. І добре, що був різний розмір. І кєди у всіх були лише синього кольору! Ха, рожеві! І думка була лише одна - як вирізнитись? Як бути не схожою на інших? Як підкреслити свою особливість? Я читала. Це допомагало на уроках вільно говорити, не боятися виступати, навіть цитувати когось. Жарти, прочитані в книжках, можна було відпускати на уроках, навіть в дискусіях з учителями. Саме ними намагалась закінчувати свої поразки у суперечках. Вони це гідно оцінювали. Це все давало відчуття свободи і впевненості. Бо я - не схожа на інших! Я не повторюю текст з підручника, я пишу твори з української літератури у віршах, я вмію так вжити цитату з Дюма, що однокласники півдня регочуть. Я...

Я була така. Вона - інша. Зовсім інша. І не хоче себе нічим напружувати, втомлювати. Їй простіше "розкрутити" мене на рожеві кєди і чорні штанці, аніж серйозно чимось зацікавитись. Не кажу захопитись, бо здається, слово "захоплення" до сучасних дітей взагалі не можна вживати. Мультики, прикраси, жуйки, іграшки, мобільник... і ще з десяток таких неважливих дрібниць, які в майбутньому ні для чого їй не згодяться. Часом, я думаю, що це від надміру інформації, яка оточує дитину (фільми на DVD, телевізор, Інтернет), вона просто захищається цією байдужістю. А часом мені здається, що я не вмію її виховувати. Потім з'ясовую, що у подруг з дітьми ті ж проблеми, хоч діти і молодші, від моєї Ярини.

"Слухай, чого ти боїшся? Що вона виросте байдужою? - запитує подруга. - Не виросте. Вона любить тварин, дуже переживає, коли засмучує тебе, завжди ділиться останнім. Вона вміє гарно пожартувати. У неї це вроджене. А те, що вона не буде досягати якихось цілей, ну, то знайде собі спокійне заняття, наприклад, буде перекладачем. У неї гарно іноземні мови йдуть". І справді - чому я переживаю? Тому, що моя донька не схожа на мене? Чи що ми живемо у різний час і тому що кожна з нас поіншому ставиться до світу? І, можливо, ці емо - не так вже й страшно?

Страшно не було доти, доки одного дня, повернувшись з відрядження, я не побачила Ярину з криво обрізаною гривкою. "Ти зробила це у ванні? Великими кравецькими ножицями? І саме тоді, коли я поїхала з міста!". "Звідки ти знаєш?!" Сказати їй, що я була така сама? Це не педагогічно. Але мені стало легше після цього. Якщо вона подібна на мене, то, може, з часом їй захочеться відрізнятися? Отже, є надія на плекання індивідуальності.