До штампів у документах у нас ставляться серйозно. Це не потребує доведення. Бо ж звідки взялася ідіома "штамп у паспорті", у патріархальних категоріях мислення ототожнювана з найбільшим прагненням кожної жінки і, відповідно, найбільшою жертвою з боку чоловіка. І цього уявлення ніяк не міняє факт, що патріархальний шлюб вимагає жертв насамперед від жінки. Або ж єдине за останні кілька років послаблення у бік демократизації, запроваджене на українсько­шенгенському кордоні, - право відмовитися від штампування закордонного паспорта українськими митниками під час перетину кордону. Чи, скажімо, запроваджена попередньо напівлегальна система "віртуальних" штампів на окремому листочку, куди перевізники контрабандного алкоголю і тютюну збирали свої численні щоденні штампи, заощаджуючи сторінки паспорта. Пригадую, на кордоні послуга штампу на листочку із шкільного зошита в клітинку вартувала свого часу всього п'ять гривень.

Штампування і переписування нікому не потрібних статистичних даних належить до основних занять більшості наших лікарів. Насамперед тих, найдешевших, із поліклініки. Особливо, якщо справа стосується обов'язкових медоглядів - дитячих, дорослих, вагітних. Можна залагоджувати медогляди просто - отримувати за помірну плату готову заповнену, підписану і проштамповану форму, тоді навіть виникає ілюзія деякої цивілізованості нашої системи охорони здоров'я. Але можна і спробувати отримати всі належні штампи особисто. Нічого страшного у цьому немає. Головне - не вникати. Більшість контактів відбувається мовчки - заходиш у кабінет, простягаєш форму, отримуєш штамп. Іноді лікар навіть не піднімає голови, аби побачити, хто перед ним, не кажучи вже про якісь там скарги на здоров'я. І його, лікаря, можна зрозуміти - писанини все одно завжди більше, ніж хворих. А хворі, вони кмітливі, самі собі якось зарадять.

І тут, повторюю, головне - не вникати.

Поки я діяла саме за цим принципом, оформлення медичної форми для вступу до школи мого сина, відбувалося без особливих ускладнень. Якщо, ясна річ, не враховувати нещодавнього перерозподілу функцій поміж дорослою і дитячою поліклінікою, внаслідок чого і лікарі, і пацієнти зовсім заплуталися, хто кого тепер має лікувати, а пацієнти збивалися з ніг, бігаючи з однієї поліклініки до іншої, розташованої на відстані кількох кварталів. Куди б ти не прийшов лікуватися з дитиною, до дитячого лікаря чи дорослого, обов'язково з'ясовувалося, що насправді тобі треба було не туди. Але поступово всі до цього звикли і перестали зважати на зайві умовності.

Тож і ми пішли спершу до дорослої поліклініки, але отримали там лише вказівку пройти медогляд у дитячій. Звично пробігли кілька кварталів і успішно обстежилися, назбиравши на спеціально куплений з цією метою бланк півтора десятка підписів і штампів. Потім почекали півроку, поки надійде час обов'язкової передшкільної ревакцинації, тоді кілька тижнів хворіли, відтерміновували ревакцинацію, знову чекали, хворіли і т.д. Аж поки шкільна медсестра не поставила нам ультиматум. На завершення процедури залишалося два дні.

Я з рішучим виглядом увійшла до кабінету сімейного лікаря, показала форму, розповіла про незроблену прививку. Лікар мовчки витягла з шухляди якісь папірці і веліла написати на них тричі, що я відмовляюся від профілактичного щеплення. Я написала.

- Все, можете йти, - сказала лікар.

- Як усе? А штампи у карточці? - розгубилася я.

- Так ви ж усе пройшли, - здивувалася лікар.

- Пройшли все, але штампів бракує. І підпису завідувача, - я твердо стояла на своєму, розуміючи, що без штампа і підпису візит до лікаря не має сенсу.

Мені вже не раз пояснювали, що підпис завідувача можливо отримати лише тоді, коли зроблено всі щеплення, а щеплення жодному разі не можна робити, коли дитина хворіє. Навіть якщо йдеться про ледь відчутний нежить. А без підпису завідувача я не могла здати картку до шкільного медпункту. Коло замикалося. Разом із лікаркою ми пішли до завідувача.

- Де ви усе це підписували? - суворо запитав мене завідувач, переглянувши записи.

- У дитячій поліклініці - відповіла я.

- Ви звернулися не туди, - сказав він. - Тому я не можу вам підписати цієї форми.

- Чому не туди? - здивувалася я.

- Бо слід було звернутися до сімейного лікаря, - відповів завідувач, все ще не підіймаючи на мене очей.

- Я і звернулася, а сімейний лікар скерував мене до дитячої поліклініки.

- Але де про це запис у картці? Де підпис сімейного лікаря?

Ми з сімейною лікаркою повернулися до її кабінету, і вона поставила свій підпис, а крім того, на вимогу завідувача, переписала титульну картку форми, замінивши її новою, із цупкішого паперу, бо поіншому, на думку завідувача, форма була недійсною.

Потім ми знову пішли до завідувача, він власноручно переписав ще якісь листки з форми, замінивши їх цупкішими, все це тривало ще з півгодини, протягом яких він кілька разів повторив мені, що я "не туди звернулася", врешті поставив і свій підпис та штамп, я з полегкістю зітхнула, сподіваючись, що це вже все. А він віддав мені картку зі словами:

- А тепер ідіть у дитячу поліклініку і підпишіть ще в імунолога, завідувача і кого там ще треба.

- Як у дитячу? - не повірила я почутому.

- Саме так, у дитячу, а потім ще у поліклініку тієї школи, до якої ви водите дитину. І там знову все спочатку.

Це було настільки ефектно, що я навіть не здивувалася. А наступного дня продовжила збір автографів і печаток різної форми, загальним числом 13. Але я не забобонна.