Дуже хотілося б, щоб українська еліта (та, що насправді є українською, а не спекулює українськістю заради інших, часто протилежних інтересів) почитала Симона Петлюру. Життєвий шлях Головного отамана теж був крутим та звивистим, а тому, переосмислюючи пройдене, він написав, що, "змагаючи за самостійну Україну в Україні, часто за "нейтралітету" самого українського народу, ми, як біблійні євреї, тільки у цих войовничих незгодах пізнали самих себе, пізнали, чого ми прагнемо і за що боремося".

Справді, найголовнішим "досягненням" вітчизняного провідництва 1991 - 2009 років стало забезпечення собі "нейтралітету" народу. Він, народ, кілька разів намагався утрутитися в процес, в якому деюре він мав би бути головним, оскільки на папері його визнано "джерелом влади". Але ці втручання, на жаль, завершувалися лише розчаруваннями та депресією, усвідомленням того, що тебе, - народ, укотре використали і залишили наодинці з проблемами та негараздами. Натомість каста провідників усіх мастей й надалі полагоджує власні справи, легко жонглюючи настроями і почуттями загалу, укладаючи макабричні, з точки зору здорового глузду, альянси, плетучи інтриги і змови всіх проти всіх.

Із цього приводу є визнання вже призабутого нині Олександра Зінченка, одного з активних діячів Помаранчевої революції, а відтак - чи не першого, який зважився сказати "криве слово" проти її ідолів. Олександр Зінченко, про Майдан: "Багато хто, і в Україні, і за кордоном, дивилися тоді на нас, як на цілителів, які поставили собі за мету одужання нації. Та ми самі виявилися інфікованими тими ж недугами, якими хворіла і надалі хворіє країна. Ми, радше, не лікарі, а ескулапи, які, далебі, не завжди "чистими руками" просто роз'ятрили старі рани".

Як на мене, ті, хто нині намагається позмагатися за найвище владне крісло в Україні, не цілком усвідомлюють того, що, як писав Петлюра, ще не пізнали самих себе, не пізнали, чого вони прагнуть і за що борються. Якщо ж усі вісімнадцятеро кандидатів живуть із твердим переконанням, що це не так, що все вже втямлено і осмислено, то, видається, у них просто завищена самооцінка. Бо не помиляються ті, хто не робить нічого, а абсолютно переконаним у власній правоті буває тільки ідіот. Йдеться про те, що успішним керівником держави може бути особа, не тільки здатна ставити автографи під іноді безглуздими указами. Найголовніше - вона мусить вміти визнавати власні помилки, надаватися до прогресивної генези і врештірешт пізнати, чого прагне не тільки сама, але й чого хотів би її народ. Квінтесенція реалізації цих рис і буде програмним планом України на найближчу п'ятирічку. Якщо ж еліта й надалі послуговуватиметься принципом "влада заради влади", то нас чекатимуть не надто добрі часи.