Немає жодного сумніву, що кожен з кандидатів у Президенти спробує подати українцям не тільки своє бачення минулого, сьогодення і прийдешнього, але й розповісти про тих, хто, на їхню думку, гідний постати в національному пантеоні героїв. Проблема не в тому, що постатей бракує, проблема в іншому - чи зможуть смаки претендентів припасти до душі більшості співгромадян.

Є Шевченко - національний пророк. Є Франко, знаний більше на заході України і у світі, ніж, скажімо, в Донбасі. Та я вже якось писав, що навряд чи керівник на кшталт Ґавела зуміє об'єднати націю.

Є Бандера, який, якщо вірити результатам проекту "Великі українці", посів третє місце. Та, гадаю, у центрі Європи не може постати держава, символом якої був би провідник організації, що змагала, безсумнівно, за шляхетні цілі, застосовуючи при цьому не надто шляхетні методи (аж до терору). Ми ж не - Ізраїль...

Є постаті князів, але казус у тому, що їх доводиться "ділити" із не вельми лояльними до українців північними сусідами. Ділити не через зазіхання Москви, а й... завдяки теорії "києвоцентризму", що толерується нині особливо.

Є Липинський, Драгоманов, Донцов... Є Хвильовий, Винниченко, зрештою Шелест. Є Стус і Світличний, є Чорновіл. Але наївно думати, що хтось із них об'єднає українців, тим паче, що "шістдесятники" не могли дійти згоди поміж собою у визначенні шляхів до самостійної держави.

...У жовтні виповнилося 140 років людині, яка зуміла об'єднати куди більшу за Україну, куди поліконфесійнішу і куди мультикультурнішу Індію. Махатма Ґанді став не тільки провідником у політиці принципу ненасильства, він досі об'єднує абсолютно різних людей простотою і мудрістю світоглядної системи. Хіба не до теми нинішніх нотаток його сентенція, що "прикра звичка твердити, що інші думають неправильно і тільки ми - правильно, і що ті, хто сповідує інші погляди, - це вороги вітчизни"?

Коли я пишу про "ненасильство у політиці", то, зрозуміло, маю на увазі не тільки незастосування мілітарної сили. Ненасильство у цьому контексті розуміється як толерантність до поглядів іншого, врахування чужих візій світу, а також відмову від брудних методів для поборювання опонентів.

Ні, у жодному разі я не закликаю наших політиків клеїти у своїх офісах світлини Ґанді, - воно виглядало б ексцентричним. Достатньо того, що вони цитують Ахмєтову або ж Кінґа. Але мені хотілося б, щоб бодай хтось із наших освічених, гламурних та всесильних владоможців згадав про "напівголого факіра" (Ґанді в оцінці Вінстона Черчілля), і взяв хоча б зернину із його життєвого врожаю.