Далеко-­далеко в Карпатах живуть гуцули. Кажуть, це останній народ, який дотримується законів вільного кохання, найбільший у Європі клуб свінґерів.

Рай має дуже конкретні координати: 48 градусів на північ і 24 на схід. Там, де для більшості європейців їхній континент уже перестає існувати, у 1887 році австрійські цісарські землеміри визначили місце центру Європи - у Карпатах. Ці гори ділять між собою сьогодні п'ять країн: Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина й Україна. Там, де Карпати сягають своїх найвищих піків, де темні хвойні ліси і глибокі провалля ускладнюють шлях подорожнього, донині живе гірський народ, назва якого звучить, ніби з іншої реальності - гуцули.

Уперше ця назва потрапила мені на очі в запиленій крамниці з антикварними книгами в Гамбурзі, куди я забрів дощового пообіддя. Я взяв до рук вижовклий путівник 1914 року. Гортаючи "Ілюстрований путівник Галичиною", я випадково затримав погляд на сторінці 284й. Короткий абзац вирвав мене з напівдрімотного стану: "До найбільш оригінальних особливостей життя гуцулів належить вільне співжиття людей обох статей. Майже кожен одружений гуцул має коханку і навпаки. Шлюбна вірність - далеке для них поняття, тож описаний стан речей вони вважають нормальним".

Я купив книгу десять років тому (слід визнати, коштувала вона немало) і відтоді сторінка 284та не давала мені спокою. Я знову і знову читав текст, якого не міг збагнути: у самому центрі Європи раптом живе невідомий народ, який дотримується законів вільного кохання. Карпати - велетенський клуб свінґерів. Колись я обов'язково туди поїду. Колись обов'язково перевірю, чи вільне кохання збереглося аж до ХХІ століття. Адже поміж моїм путівником і нинішнім днем лежать дві світові війни і 45 років радянського комунізму. Там, де колись мешкали у неймовірно цікавій спільноті національностей німці, поляки, євреї, вірмени, гуцули та українці і присягали на вірність австрійському цісареві Францу­Йосифові, сьогодні залишилися лише українці. Чи гуцули взагалі ще існують?

Чотири роки тому конкурс Євробачення дав мені відповідь на це запитання. Переможниця називалася Руслана, а її пісня - "Wild Dances". У газеті я прочитав, що українська співачка - гуцулка і належить до того самого гірського племені з Карпат. Отже, це правда! Гуцули досі існують! Я почав готуватися до подорожі.

Насамперед збирав усю доступну інформацію про гуцулів: подорожні нотатки з XVIII ст., усні описи і розповіді перших етнографів, романи, перекладені з польської та української. Я тижнями не виходив із університетських бібліотек. Але замість письмових доказів про сексуальну розкомплексованість гуцулів я натрапляв лише на похмурих бібліотекарок, які після тривалих пошуків приносили і гупали переді мною на стіл вкриті пилом книги. Одна з брошурок називалася "Листи про теперішній стан Галичини". Автором був такий собі пан Краттер, який описав свою мандрівку 1786 року. Він із обуренням зазначав: "Це народ із ненаситною спрагою до міцних напоїв". На ярмарках йому траплялися "самі лише пияки". Це звучало багатообіцяльно.

Ще цікавішими виявилися спогади Самуеля Бредецького, датовані двадцятьма роками пізніше: "Не позаздриш подорожньому, якому доведеться провести ніч під одним дахом із цими нелюдами". Мандрівник не побачив довкола себе нічого, крім "непристойності". Моє серце забилося сильніше у радісному передчутті.

Тепер майже щотижня поштар приносив мені картонні пакунки з книгами. Народжений у Галичині письменник Леопольд фон ЗахерМазох, винахідник мазохізму, понад 100 років тому відкрив для себе гуцулів і описав їх як "надзвичайно цікавий і волелюбний слов'янський народ". У своєму романі "Карпатські грабіжники" він дає слово гуцулці: "Я не хочу продатися чоловікові, як худоба, і належати йому тоді, коли він цього схоче. Я хочу бути вільною, хочу залишитися дикою кішкою посеред приручених, свійських істот. Я сміюся з цього світу".

Я поїхав до Відня. У святая святих австрійської національної бібліотеки, на височенних полицях під позолоченою ліпниною на стелі зберігаються найстаріші тексти про Карпати. Бліда бібліотекарка передала мені чотири книги, опубліковані більше двохсот років тому, при цьому у неї було таке обличчя, ніби дає вона мені як мінімум Тіло Христове. Я сидів сам­один у читальному залі номер 8 і обережно перегортав сторінки подорожніх нотаток Бальтазара Гакета, датовані 1791 роком. Невже я увесь цей час шукав привидів? Жодного слова про сексуальні надмірності, темпераметних жінок та ритуальні оргії, самі лише нескінченні описи кам'яних формацій і гірських рослин. Я був уже страшенно втомлений, коли нарешті розгорнув сторінку 18ту третього тому. Там я прочитав про гуцулів таке: "Лише небагато з них живуть зі своєю жінкою, часто мають по кілька наложниць, інколи власних двоюрідних сестер. Ревнощів у них немає, зате дуже поширений сифіліс".

Цього мені було достатньо. Можна було вирушати у подорож.

Найприємнішим шляхом до Гуцулії мені виглядала подорож через українське місто Львів. Там я винайняв автомобіль, щоб про­їхати наступні 300 км у гори. Я вирішив подорожувати восени - коли вже зібрано урожай фруктів, а можливо, вже і з'явилася свіжа горілка, це ще ніколи не шкодило любощам. У моєму багажі, окрім великої пачки презервативів, були ще 28 пляшечок німецької спиртової настоянки на травах, щоб легше було заводити розмови з гуцулами. До цього теплий одяг, зручне взуття, - той, хто вирушає до країни вільного кохання, мусить бути до всього готовий.

"Завжди по десять жінок на раз або хоча би три. Одна для ліжка, друга для душі, третя - для серця - ні, що я таке говорю. Серце тут ні до чого".

Величезна яма посеред дороги, метри два завширшки і півметра завглибшки вибила мене із заколисливого потоку фантазій Захера­Мазоха. Луснула шина, погнувся бампер і ще кілька деталей. У цій дешевій південнокорейській машині я від самого початку почувався не найкраще. Такий транспорт не достойний того, аби їхати ним до гордовитого народу пастухів, про походження якого існує стільки міфів: хто вони, гуцули - нащадки скіфів чи, може, готів, розкидані по горах рештки монгольських племен чи потомки печенігів, а може, римських рабів? Версію про походження від котрогось зі степових народів підтверджує те, що гуцули досі їздять на конях, яких називають так само, як себе - гуцулики. Невеличкі, витривалі тварини ідеально підходять для життя в горах.

Про присутність першого справжнього гуцула мене попередив його запах ще до того, як я побачив чоловіка. Він підійшов до мене ззаду в невеличкому містечку Косові в суботу вранці, там саме починався ярмарок. Мешканці містечка вже о шостій ранку розставляли на хитких дерев'яних столах свої яблука, сливи і бринзу - овечий сир, смак якого сподобається далеко не кожному.

На ринковій площі було болото по кісточки, і Юрій, як він назвав себе, відразу ж упізнав у мені західноєвропейця і дружньо поплескав ззаду по плечу. Від його запаху перехоплювало подих. Після того, як розвіявся алкогольний туман, я побачив неголеного чоловіка - на голові чорна кепка, чотири золотих зуби (його єдині) у роті. Він підсунув мені під носа власноруч виготовлену дерев'яну скриньку. Побачивши, що він не озброєний, я ввічливо відмовився.

У єдиній кнайпі на ринку, позбавленій вікон конурі із неструганими дерев'яними лавами для сидіння, я зустрів його знову, трохи згодом. Юрій навчив мене мого першого гуцульського слова: "Любаска". У дослівному перекладі воно означає "та, до якої я ставлюся з любов'ю", і називають ним лише жінку, з якою неодружений.

Вузенькою стежкою я пройшов у долину, до Чорного Черемоша, швидкої річки, яка приблизно раз на десять років затягує у свої бистрини тутешні мости, будівлі, а іноді й любасок. По довколишніх горах розсіяні пофарбовані на синьо дерев'яні гуцульські хати, майже біля кожної стоїть кінь. Селяни підгортають сіно і скидають його у високі скирти. Нагорі кожної стоять жінки і дівчата і втоптують сіно ногами. Я зупинився біля однієї скирти. Двоє селян, здається, лише на це і чекали. Вони миттю відкинул геть свої вили, і не встиг я ще потягтися за своєю німецькою настоянкою, як у мене в роті вже була їхня горілка . Цього разу вони виграли, немає що казати. Наступного разу буду обережнішим. Після кількох вступних слів про погоду, війну в Грузії і приготування самогону я перейшов до теми, яка мене цікавила. Кохання, любаски, ревнощі - як тут у них справи з цим усім?

Едіта, моя перекладачка, почервоніла, обидва селянина запитально подивилися нагору, на скирту сіна, звідти почулося хихотіння. А про все решта мені довелося лише здогадуватися, бо їх явно значно більше цікавило те, як привабити у їхні місця західних туристів.

Ми оселилися в сільській хаті, яка протягом кількох наступних днів стала нашим спостережним пунктом. Це село називалося Верховина, а на табличці перед в'їздом було амбітно написано "Столиця гуцулів". Столиця горілки пасувала би явно більше, бо в єдиному тутешньому супермаркеті полиця з горілкою нагадувала полицю з йогуртами у німецькому магазині - і одна, і друга, здається, ніколи не закінчуються.

Увечері, як нам сказали, у Верховині гулятимуть весілля. "Невеличке", тобто всього 200 осіб, і лише два дні. Нас запросили. Рівно о десятій ми з ліхтариками були біля двору, до якого вела протоптана у болоті стежка. Саме лише очікування на гуцульське весілля викликало у мене настрій страшенної цікавості і неспокою. Я читав про це у професора Бальтазара Гакета. Тож був готовий до всього. Професорові свого часу довелося пережити несподіваний подарунок - найвродливішу танцівницю її власний чоловік особисто запропонував на ніч Гакету. "З цього, - записав злегка здивований Гакет, - можна зробити висновок, як мало значить для них поняття ревнощів".

Це трапилося 217 років тому. У масштабі історії культури це небагато. Я про всяк випадок рясно побризкався лосьйоном після гоління.

На подвір'ї нареченого були поставлені два велетенські намети - один для того, щоб їсти і пити, інший - для танців. 200 чоловіків у вишиванках сиділи тісно один біля одного і біля жінок у хустинах, вони наливали одне одному повні гранчаки горілки. Наливати собі самому вважається у Карпатах неввічливим. Але це і не потрібно, бо достатньо поставити на стіл порожню чарку, як її тут же наповнять. Сусіди праворуч, сусіди ліворуч, або ж ті, хто сидить навпроти. Спершу я не бачив ніде молодят. А лише опівночі помітив їх за розцяцькованою ялинкою. Вони сиділи у кінці столу і не відігравали якоїсь особливої ролі під час свята на свою честь.

Столи вгиналися від тарілок із ковбасою, голубцями, картопляним салатом і свіжими овочами. Скрипаль і баяніст ходили поміж рядами і грали пісні, які після певної дози горілки хотілося підспівувати навіть тому, хто не знає мови.

Після опівночі почалися танці. Це був справжній ураган, тісно обнявшись, кружляли пари, ніби дервіші, збивали одне одного з ніг, падали на землю, піднімалися і знову йшли в танок, аж поки сили не полишали їх і вони у знемозі не опускалися на лави. Після чвертьгодинного танцю навіть найбільш п'яні знову тверезіли. Вони хапали в обійми першу­ліпшу жінку з­за столу і йшли в танок. Я покружляв разом із ними деякий час і раптом опинився сам­один на видному місці біля входу до шатра. Усі відбігли від мене, а потім оточили мене і хотіли стукнутися своєю чаркою об мою і випити за моє здоров'я. А я ж очікував зовсім інших пропозицій. Марно.

Коли наступного дня моє розчарування знову повторилося, ми вирішили піднятися вище у гори, до віддалених полонин, аби перевірити, чи вільне кохання збереглося хоча б там. Для такої мандрівки найкраще підходить кінь. Дороги не пристосовані до більш сучасного транспорту. Я востаннє сидів на коні 35 років тому. "Гойо", - крикнув я у вухо коневі, і він справді рушив. Поки ми кілька годин поспіль підіймалися вгору, я прокляв усе на світі. Хто мене примусив шукати привидів у цій забутій Богом місцині? На вершині Чорногори вже лежав перший сніг, а зі заходу наближалися темні хмари. Ми заховалися у хвойному лісі. Роман, наш провідник, забув свою горілку. Тут настала моя черга. Я показав йому свої крихітні пляшечки з німецькою настоянкою. "Але я почастую тебе, тільки якщо ти розкажеш мені всю правду про кохання", - попередив я його.

Ми сіли на пеньок і Роман почав розповідати. Його історія починалася, як усі казки: це було дуже давно...

А закінчувалася так: "Навіть якщо сьогодні таке і трапляється, то це поодинокі випадки. Ревнощі є тут так само, як і всюди".

Ми мовчки спустилися назад у долину. Осіннє сонце визирнуло з­за хмар і освітило темні лісові галявини, а з хатин потягнувся дим і опустився у долину. Це було, як сон.

Письменник Йозеф Віт­тлін, мабуть, передчував занепад гуцульської вільної любові. Його роман "Сіль землі" починається словами: "Потяг пішов".

Філіпп Мауссгардт Вайнштадт
Передрук і переклад здійснено за згодою автора з німецькомовного видання "Playboy"