Чесно кажучи, мені подобається благодушність і непорушний спокій наших найвищих високопосадовців у справі ставлення до національної безпеки. А ще - використання жупелу російської загрози на потребу моменту. Та бодай синхронізувати свої вчинки та заяви могли б...

Президент заявляє на весь світ, що українську незалежність пробують на міць, і прозоро натякає на сусідських експериментаторів. Через день виконувач обов'язків міністра оборони Валерій Іващенко абсолютно заперечує Головнокомандувача: "Росіяни свою показову агресивність і войовничість, перш за все, адресують для внутрішнього користування. Ми маємо відчувати військову загрозу від росіян? Насправді це не так. Як військова людина, я переконаний, що про реальність військової загрози не варто говорити... Це не можна навіть гіпотетично розглядати. Це якийсь сюрреалізм".

Тішуся, коли військові починають оперувати термінами із царини муз. Це трапляється здебільшого тоді, коли знання власного "терену відповідальності", м'яко кажучи, кульгають. І очевидний приклад того, як "сюрреалізм" стає жорстокою реальністю - минулорічна війна у Грузії. А ще - цілком матеріальні документи Держдуми Росії, віртуальні, зате недвозначні послання Мєдвєдєва і таке інше...

Певна річ, цілком відкидати внутрішню вжитковість агресивної риторики Москви також не є розважливим. Концепція "пошуку ворогів" дуже ефективно втілюється у практичній політиці Кремля. На цій хвилі, до слова, дістався президентської посади нинішній прем'єр РФ, і те, як Росія зреагувала на спробу публікації статті Скотта Андерсона "Владімір Путін - зловісне сходження до влади" у журналі GQ, - промовистий доказ того, що заради формування "образу ворога" екс­кагебісти не зупиняються навіть перед терором проти власного народу. Але вибухи на Каширському шосе не обмежилися "внутрішнім ужитком", їхнім вислідом стала нова бойня у Чечні.

Те, що відбувається зараз у Росії, а саме - систематичне зомбування обивателя на несприйняття і зневагу сусідів, те, що закидається для вжитку та ідеологічної потрави західного споживача, слід трактувати як першу фазу війни з Україною. Фазу, розраховану на те, аби коли трапиться нагода мілітарної інвазії, і світ, і Росія були внутрішньо готовими до такого повороту подій.

Але про що має казати в.о. міністра, коли, за свідченням екс­очільника оборонного відомства, а нині голови комітету ВР з питань нацбезпеки і оборони Анатолія Гриценка, "із ста солдатів бойову підготовку проходять лише чотири. Решта 96 ходять строєм, читають конспекти і дивляться на техніку, яка навіть не виходить з парку". Тільки про "сюрреалізм"...