Іі з моїх ровесників, які сприймали альбом Pink Floyd "The Wall" не тільки як музично­ментальне явище, але й як рису буття у поділеному світі, аж ніяк не могли собі уявити, що через 30 років значна частина потенційних руйнівників Стіни докорінно змінить свої орієнтири. Недавно німецький тижневик "Stern" оприлюднив результати опитування, згідно з якими один зі семи мешканців ще недавно розділеної Стіною країни хоче відновлення Берлінського муру. 15% опитаних відчувають ностальгію за НДР і ФРН. Громадяни західних теренів незадоволені високими податками на "перебудову" Сходу, а жителі екс­НДР - низьким рівнем доходів, порівняно із сусідами.

Гадаю, однак, матеріальні причини не є визначальними у прагненнях повернути все, як було до 9 листопада 1989го. Пінк - головний герой "The Wall", а відтак і фільму Алана Паркера, - знову стає символом епохи, претендуючи на римейк у суперечливому глобальному контексті.

Проблема полягає не тільки у нехтуванні загалом, що формує собі державу, потреб особистості, проблема у духовному дискомфорті окремого індивіда, який зазнає ще глибшої кризи у результаті ошуканої довіри до гламуру лідерів, гасла яких, на жаль, є симулякрами почуттів та цінностей. Можемо говорити і про вітчизняних провідників з Майдану, і про феномен "обамоманії", який сходить на пси після реальної політики вчорашнього кумира.

Сучасний "Пінк" - на тридцять років доросліший та мудріший. Набивши ґуль об стіну відчуження, утямивши нарешті, що зруйнований Мур був лише спектаклем для телекамер і фактом спекуляції на ідеї всесвітнього порозуміння, він, нинішній, прагне усамітнення у вчорашньому коконі, комфортному не лише звичністю, але й фаталізмом безнадії. Тому він зводить Стіну захисту, за якою сам плекатиме те, що йому вартісне, те, що, на його думку, складає сенси, те, чого він не віддасть нікому. Бо, на жаль, "глобалізоване суспільство зближує нас, але не робить братами" (Бенедикт XVI, Caritas in Veritate).

Можна, звичайно, заспокоїтися на тому, що все ж не Пінк2010 стане проектантом світу зразка 2040го. Та фокус у тому, що нині фактично зруйновано й тисячолітню традицію стіни між поколіннями, останні її адепти доживають віку на островах Карибського моря (у випадку США), або ж у депресивних регіонах України чи екс­НДР. Тому навряд чи ті, до кого дослухатимуться через п'ятьдесять років, захочуть уголос сказати усю правду про свої бажання. Хіба лише у випадку, коли з ними говоритимуть без маніпуляцій та ошуканства, без подвійних намірів і жаги влади задля влади.