Письменник Ріхард Ваґнер у своїй нещодавній статті про Галичину (див "Пошту" № 25) висловив кілька дуже суперечливих тез. А саме - що Україна належить до євразійського простору, на якому домінують російські культурно-політичні впливи. Що не мають рації ті, хто намагається довести європейськість України і наводить, як приклад, Галичину, бо, по-перше, Галичина не є репрезентативною для всієї України, а по-друге цей габсбурзький винахід не можна вважати питомо українським за духом.

Галичина і справді відіграє в Україні дуже особливу роль. І це територіальне утворення зовсім не є "габсбурзьким винаходом". Вже починаючи з ХІІІ-ХІV ст., можна говорити про Галичину з центром у Львові як про цілком європейську за своєю сутністю. На цій території, своєрідному вододілі між північчю та півднем, завжди сходилися різноманітні культурні традиції. Співіснування, асиміляція і конфлікти між візантійсько-східнослов'янсько-рутенсько-українськими, латинсько-польськими та єврейською культурами та, відповідно, конфесійно, а згодом і національно поділеними етносами визначали специфіку Галичини задовго до Габсбургів. Ця територія завжди була типово європейською, мультикультурною та мультиконфесійною.

Той, хто, як Ріхард Ваґнер, обмежує рутенсько-український чинник лише співучастю в розвалі Габсбурзької монархії, а разом із нею і сприятливої для Галичини форми правління, спотворює історичні факти. До такого розвалу долучилося чимало інших чинників. Націоналістичні рухи Польщі та України ХІХ ст. Аморфна політика Відня, яка часто полягала лише на макіявеллівській формулі "розділяй і володарюй". Неправильна політика Польщі щодо національних меншин у міжвоєнний період. Дві світові війни, які стимулювали ненависть та спалахи насильства. Два тоталітарні режими, які зруйнували мультикультурність Галичини. Українці не залишалися осторонь цього всього, але вони аж ніяк не були головними винуватцями.

Позиціонувати Україну як цілковито залежну від історично-культурного впливу Росії і радянського спадку було б під історичним кутом надто короткозорим рішенням. Українська держава об'єднує багато дуже несхожих між собою регіонів. Тож історію України можна було б писати, рухаючись як із заходу на схід, так і зі сходу на захід, з півночі на південь і, навпаки - як історію втрат чи завоювань, поступу чи відступу латинських, польських, єврейських, православних, російських та мусульманських культурних впливів. І саме ця різноманітність і несхожість між собою окремих регіонів робить цю частину континенту особливо європейською за духом.

І навіть якщо погодитися з тим, що сутністю проекту об'єднаної Європи є достатньо розмита "західноєвропейська ідея", то все одно тут аж ніяк не обі­йтися без України. З давніх-давен у різних регіонах країни проявлялися такі докорінно європейські ознаки, як ренесансне мистецтво, реформація та контрреформація, міське самоврядування, освітні установи, створені за західним зразком, протистояння окремих верств суспільства автократичній (російській) моделі правління, національна, а не імперська, як у Росії, самосвідомість. Україна завжди була во­рітьми, через які західні та латинсько-європейські впливи проникали до царської Росії. Галичина досі залишилася найважливішим українським "вікном у Європу". Мабуть, саме Україна, з погляду ЄС, насамперед заслуговує на європейську перспективу, не в останню чергу з огляду на стосунки з Росією.

Крістоф фон Вердт, Берн. Автор є співробітником Швейцарської бібліотеки Східної Європи. Статтю опубліковано у "Neue Zurcher Zeitung", 10.06.2008.

З німецької переклала Наталка Сняданко