Мирослав Маринович, знаний дисидент та філософ, у блискучому есеї "Ніколи більше!", вміщеному на інтернет­ресурсі Західної аналітичної групи, взявся вибудовувати алюзії між кінцем 30х минулого віку і першим десятиліттям нового. Виклад Мариновича добрий непомітним, але для уважного читача знаковим висновком про те, що "докоряти українцям,.. що вони своїми згадками про Голодомор дражнять Росію, - це однаково що докоряти полякам,.. що ті роздражнили нацистів, не прийнявши їхні "помірні територіальні претензії".

Питання що називається руба. Попри декларації про рівність людей та народів, міжнародна спільнота, структурована в розмаїті організації глобального масштабу, й досі толерує поділ на "рівних" та "рівніших". По суті, сповідує право сильного звинуватити слабшого у його спробах боронити власний інтерес.

Якось збіглося у часі, що Маринович виклав свої думки у контексті повноліття Української держави. Барвисті реляції офіціозу залишмо обабіч цих нотаток, попри те засилля відчаю, вилите в теле і радіоефір та на газетні шпальти, вражає. Я не кажу, що усі мають сприймати злиденний стан крізь рожеві окуляри, однак чи можуть українці вимагати у сусідів толерантного ставлення, коли в їхніх душах культивують відчуття приниження?

Так, ми не маємо підстав надто пишатися тим, що називаємо державою. Але, даруйте, ми не маємо й права вимагати з її представників, обраних нами після банальної оборудки - кого - за кілограм гречки, кого - за чвертку оковитої, кого - за солодкими обіцянками­цяцянками - чогось революційного. Вони купили більшість з нас і вважають, що тепер повертають витрати. А ми купилися, дали себе принизити...

Я не переконаний, що цієї осені історія не повториться. Бо той, хто не бажає бути приниженим у цій - наголошу, своїй - державі, не дасть себе принизити. Будь­яким робом: бюлетенем, укинутим у виборчу скриньку, пікетом під Радою, врештірешт, повною ігнорацією захцянок вождів. Нагадаю скептикам: СРСР був ідеальним механізмом приниження особистості, але жменька тих, хто чинив спротив (до слова, серед них і автор згаданого есею), навіть тих, хто обрав "внутрішню еміграцію", не бажаючи жодним чином толерувати систему, - зламали її. А ті, хто звик ходити приниженим тоді, той, хто створив для себе зону комфорту, позначену страхом і байдужістю, - що ж, для них вісімнадцяти років мало, аби зрозуміти відчайдухів та мрійників.

Приниження одних штовхає на спротив, інших - на самогубство. Гадаю, дилема надається до розв'язання на користь першого. Але до спротиву здатні лише ті, хто відчуває у душі гідність і готовність до самореалізації. Ті ж, хто тішить себе анекдотичним "тося зробить", відчуватимуться гнаними і ображеними навіть у раю.