Коли з уст головних претендентів на президентський фотель знову почулися варіації на теми коломийки про НАТО, я згадав, як зовсім недавно, у квітні, під час ювілейного саміту Північноатлантичного альянсу, висловилася керівник берлінського відділення Європейської ради міжнародних відносин Ульріке Геро: "Я гадаю, що Україна погано проконсультована щодо її ролі жертви, коли повсякчас ідеться про те, як великий російський ведмідь їй загрожує. Вона намагається наблизитися до Заходу, як жертва. Така тактика тільки шкодить Україні та її іміджу в світі".

Міркую, у цих словах є частка істини. Найпалкіші запевнення Віктора Ющенка та інших адептів негайного вступу до НАТО, у тому, що цей крок аж ніяк не є антиросійським, нівелюються постійним тицяннням у бік Москви, мовляв, ось основна загроза... Вершина невиваженої політики - недавній вислів Президента, яким ототожнено членство в Альянсі з національним суверенітетом. А до того були ще розпачливі епістоли українських інтелектуалів до світової громадськості, вимоги переглянути Будапештський меморандум 1994го і таке інше.

Світові, здається, байдуже: буде Україна в НАТО, чи її знову втягнуть в обійми новітньої імперії. Найпотужніші гравці на політичній шахівниці планети переймаються власними проблемами і, мабуть, не читатимуть того, що пишуть інтелектуали з­над Дніпра. Політики, видається, взагалі не читають нічого, крім власних декларацій про доходи, аби туди не закрався зайвий нулик. Президент Обама хоч і визнає надмірний егоїзм Штатів, проте зарадити цьому навряд чи спроможний: попри альтруїзм як фішку для здобуття перемоги, лідер має зобов'язання перш за все перед власним виборцем. Слова - то полова, кинута на вітер, і те, що відбулося з американським третім позиційним районом у Польщі та Чехії, - зайве підтвердження меркантильності поведінки сильних цього світу.

Тож тактика жертви серед хижаків - докорінно хибна. Я не кажу, аби Україна грала м'язами чи страшила світ перспективою другого Чорнобиля. Я хотів би бачити наших провідників гідними і освідомленими фактом того, що ми насправді можемо зробити для світу, що світ, так чи інак, не обійдеться без незалежної України. Уніфікація підходів до акцепту своєї ролі у світі (бо так всі роблять, то ж і ми підемо у НАТО) - лише шкодить, і, зрештою, заперечує творчий потенціал, самодостатність нації.

Я, до прикладу, зі соромом слухаю пояснення представників Секретаріату Президента, що, мовляв, Ющенко не потрапив на прийом до Обами. Не тому, що прагну більшої уваги господаря Білого дому до моєї країни, а тому, що прихильність політика будьякого рангу не варта виїденого яйця. Завтра він може "кинути" і навіть не моргне оком...