Цсе почалося приблизно вісімдесят років тому. І справа не лише у революції багатовікової культури шмаркання, хоча до цього все врештірешт звелося. Справа і у символіці. Адже ще далекі римляни носили біля серця хустинки своїх коханих, потім над такими ж хустинками плакали середньовічні лицарі та трубадури. Хустинки бували різними - напарфумленими або ж із вишитими ініціалами, сніжно­білі, мереживні. Саме такі ще й у ХХ столітті вважалися символом приналежності до міської культури, навіть більше - культури великого міста. Натомість звичайні хустинки, у які сякалися, виглядали значно посполитіше і були переважно в клітинку, їх робітничий люд носив у задніх кишенях. І навіть якщо сякалися не у лляну хустинку, а у шовкову, кінець завжди був один - рано чи пізно шмарклі опинялися у горі брудної білизни перед пралею, і тоді все це виглядало уже далеко не аристократично.

У 1924 році у США було засновано фірму "KimberlyClark", і вона почала випускати перші паперові носовички. Бренд "Kleenex" і сьогодні добре відомий у більшості країн світу. Не менш відомим є і німецький бренд "Tempo", популярність якого не в останню чергу пояснюється дуже вдалою назвою. Адже саме тоді швидкий темп життя почав входити у моду разом із переконанням про те, що речі, які сьогодні видаються новесенькими і блискучими, завтра вже повинні опинитися у смітнику. Повчальна й історія німецької версії винаходу.

У 1929 році фабрикант Оскар Розенфельдер зареєстрував марку "Tempo" під номером 407752, розрекламував у газетах слоганом: "Шовковом'яка і гігієнічна хустинка всотає все". І вже незабаром його винахід надзвичайно сильно вплинув на побут співвітчизників.

У ті часи побут пересічних міщан був складним, а домашню роботу ще не полегшили технічними винаходами і вона забирала багато часу і сили. На ринку лише почали з'являтися перші праски та пилосоти, але далеко не у кожному помешканні був електричний струм. Про власні пральні машини домогосподарки ще і не мріяли, тож обходилися пральною дошкою. Тому написане на обкладинці хустинок великими літерами: "Більше ніякого прання!" здавалося тоді справжнім чудом. Це була обіцянка позбавити від нудної домашньої роботи і подарувати час для чогось приємнішого - вільний час.

У кожній пачці було по 18 хустинок, які у перші роки різали, складали і пакували вручну. У 1933му у рік випускали вже 35 мільйонів пачок. Аби запобігти зусиллям конкурентів, Розенфельдер 10% прибутку вкладав у рекламу. І не прорахувався.

Можливість без­турботно викинути використану хустинку мала і великий вплив на психіку людей, на ставлення до речей загалом. Мешканці пострадянського простору ще можуть пригадати собі це відчуття. Адже у тодішній Європі, як і у Радянському Союзі, ще мало не донедавна, речі, які людина купила собі, змогла собі одного разу дозволити, повинні були служити довго, якомога довше. Подерті штани зашивали, сукні перешивали і перефарбовували. І все це не змінилося з появою паперових носовичків - лише самі ці хустинки давали можливість відчути цю безтурботність користування одноразовим.

Уже на початку
30х рр. марку "Tempo" у Німеччині знав кожен. Але повчальність цієї історії - у подальшому її перебігу.

Після того, як до влади прийшли нацисти, єврейський фабрикант Ро­зенфельдер потрапив до "чорних списків". Йому погрожувало гестапо, антисемітські газети почали кампанію проти нього і його родини. Врешті Розенфельдеру довелося емігрувати, і він втратив свій бізнес.

Ґустав Шікенданц, націоналсоціаліст та засновник фірми "Quelle", у 1935му за безцінь купив бренд "Tempo" і встиг непогано заробити. Ще 1939го він продав понад 400 мільйонів пачок. Але тут почалася війна і, оскільки паперові хустинки не були визнані важливими для військового промислу товарами, їхнє виробництво було зупинене.

Лише у 1947му німцям знову повернули привілей шмаркатися у папір замість тканини. Бренд мало змінився і далі був успішним. Але його авторові від цього нічого не перепало. Те, чи намагався Оскар Розенфельдер повернути свій бізнес після війни, залишилося невідомим, як і подальша доля колишнього фабриканта. Так літературно невизначено завершилася ця історія взаємовпливів гігієни та націоналсоціалізму.

Вісімдесят років тому, 1929го, було винайдено і першу паперову торбинку для чаю. Ще через кілька років у США на ринку з'явилися одноразові пивні бляшанки. Усі ці продукти відразу ж випускалися у неймовірно великих кількостях і були такими дешевими, що кожен міг їх собі дозволити. Саме так і було створено культуру одноразовості, яку далі відстоюють сьогоднішні супермаркети та сміттєпереробні фірми. І якщо у 1927му у Берліні було приблизно 20 000 корів, молоко яких зціджували у глечики, то сьогодні глечики давно перетворилися на предмет інтер'єру, а молоко розливають у поліетиленові пачки, які відразу ж після використання опиняються на смітнику. Саме ця культура одноразовості і призвела до сьогоднішньої екологічної катастрофи. Існує спеціальний тест, за допомогою якого можна визначити свій "екологічний слід" на планеті, тобто територію, екології якої загрожує твоя особиста життєдіяльність. У тесті слід відповідати на запитання - скільки разів на тиждень ти вмикаєш пральну машину, як часто користуєшся побутовою хімією, чи переносиш куплене у супермаркеті в одноразових пластикових торбинках, чи обмежуєш своє використання струму та бензину тощо. Середньостатистичний європейський підсумок такого тесту - приблизно 43 гектари на людину, а це означає, що для того, аби людство могло далі існувати такими ж темпами, як зараз, не думаючи про екологічні наслідки, потрібно мати як мінімум кілька планет, пристосованих до життєдіяльності.

Але є у цій історії всесвітньої революції шмаркання є і чимало інших аспектів. Здебільшого це історії втрат. Іноді ліричних втрат. Наприклад, на паперових хустинках неможливо зав'язати вузлик напам'ять або сховати у нього мідяки, як роблять іноді сільські бабусі. Разом із торжеством культури одноразовості зникла і остання надія на те, що кохана впустить свій носовичок, і його можна буде відразу ж галантно піднести і з поклоном віддати обожнюваній. А з протилежного боку зникла не менш романтична мрія подарувати коханому напарфумлену хустинку з власноруч вишитими ініціалами, аби натякнути йому на свою небайдужість. Я вже не кажу про танець із хустинкою, який у паперовій версії виглядатиме якось геть побутафорськи.