Він не сказав свого сакраментального, як 2001-го, коли він пообіцяв повернутися. Щойно відставлений прем'єр­міністр Віктор Ющенко тоді був сповненим надій і це дозволило йому пообіцяти українцям своє друге пришестя. Зрештою, йому вірили.

Тепер - не надто. Тепер він - "кульгава качка", змушена витримувати дошкульні удари опонентів і вчорашніх друзів, виокремлювати з нагромаджень справ своєї президентської каденції зерна праведного, забуваючи про помилки. Усюди, де б йому не доводилося виступати (останнім часом він робить це здебільшого на сторінках західних видань), він підбиває підсумки свого президентства, наголошуючи при цьому, що зробив достатньо.

Його недавня пресконференція на зеленому моріжку дворика Банкової, на перший погляд, нічим не відрізнялася від попередніх. Але відмінність таки була: із журналістами говорив Президент, який, судячи з усього, піде, так і залишившись Президентом, позаяк навіть "екси" є такими довічно. Він казав про повернення історії, свободу слова, національну гідність, відповідальність, віру, словом, чимало з того, що знаний усім Ющенко, повторював, мов заклинання, упродовж п'яти років.

Та цього разу я подумав про те, що, може, й справді, все це слід було робити, поставивши собі за мету пробудити у рабських душах і зчерствілих від утрат та злиднів серцях відчуття, яке для будького з мешканців вільних держав передається з молоком матері? Може, й справді, варто було "тесати кілок" на тім'ячках упосліджених, гнаних, зневажених, зневірених, аби вони бодай на йоту зрозуміли, що таки є людьми?

Попри всі його особистісні вади, багатослів'я, певну наївність, Ющенко таки зробив те, чого прагнув. Якщо хтось уважає, що нас менше почали поважати сусіди, в уяві яких ще чинний Президент України постає страхітливим монстром з бандерівським тризубом на лобі, то, певен, це не так. Просто для більшості росіян важко звикати до життя без комфортного усвідомлення власної величі за рахунок інших. Нічого, звикнуть...

Він поставив перед нацією прокляті питання, відповіді на які не даються ось так, похапцем, зопалу, питання, про які століттями не було й мови. А це вже, здається, наша справа, як відповісти на них гідно і без ризику осоромитися відтак перед власними дітьми. Але тільки відшукавши адекватні відповіді, ми матимемо право поважати самих себе і, між іншим, того, хто їх свого часу сформулював.

Цього разу він пішов з моріжка, не пообіцявши повернутися. Просто сказав, що маємо пам'ятати: ми українці.

Думаю, пам'ятатимемо. Принаймні найближче майбутнє цілком імовірно дасть нам шанс випробувати свою пам'ять і "лекції Ющенка", звірити реальне життя з тим, про що він говорив: так довго, плутано і, можливо, трохи нудно.