У часи мого дитинства наш дім стояв дуже близько до лісу, лише тоненька смужка, приблизно два гектари, відділяла його від таємничої і дикої природи. Я ріс в одному з містечок у Меріленді, під час планування якого дорослі подбали про те, щоб залишити там якомога більше зелені. Ясна річ, дикою ця природа була лише в нашій уяві, яка наповнювала нічний ліс підозрілими шарудіннями і схованими за кожним кущем чудовиськами.

Узимку там товстою ковдрою лежав сніг і ковтав усі звуки, якими супроводжувалося моє пересування, ковтав усі довколишні шурхоти. У цій хрусткій тиші могли трапитися наймоторошніші речі. Саме туди тікали хлопці після того, як на свято Гелловіну вимащували наші вікна жовтками і кидали біля воріт розтрощені гарбузи.

У цьому лісі не було індіанців, коли я там ріс, але раніше, колись давно, вони таки бували там. Принаймні у школі нам про них розповідали. Вони були швидкими, мов вітер, і завжди влучали точно в ціль. Вони зникли разом із поетичними назвами своїх поселень - Патапско, Вікоміко, Патуксент.

Історія Меріленду не надто цікава для світу, але важко дорікнути їй у відсутності романтики. Тут мешкали втікачі - англійські католики, пірати, аристократи із локонами до плечей і білими комірцями. Вони розповідали про давні битви, захоплювалися Джорджем Вашинґтоном. І той, хто прогулювався лісом за нашим будинком, міг відчути усі ці історії, битви, драми, мелодрами, розбиті серця, сльози і тріумфи. Можна було включати їх у свої ігри, фантазії, самотні прогулянки і спроби втечі від самого себе і життєвих перипетій. Ми годинами бавилися там - у війну, у хрестові походи, у піратів і розбійників.

Але дитяча романтика була не лише у лісі. Я міг цілими днями пропадати на своєму ровері, їздити куди заманеться, куди вистачить сили, і навіть запізнюватися на вечерю, хоча за останнє мені й перепадало від матері.

Люди читають або й пишуть пригодницькі історії, бо вони самі пережили, хотіли пережити або принаймні завжди уявляли собі щось схоже. А найбільшою пригодою нашого життя є дитинство. Сміливість, постійна уважність, уміння давати собі раду з небезпеками, а іноді й відчуття, що ти найнещасніша людина у світі. Велика література як правило починається з дитячих невдач, протистоянь у дворі з сусідськими дітьми, з першого досвіду самостійності.

Дитиною я найбільше любив читати біографії знаменитих людей - Джорджа Вашинґтона, Генрі Форда, Томаса Едісона, навіть якщо ці історії і були фіктивними. У всіх цих біографіях була одна спільність - неймовірна кількість часу, який ці люди провели у прогулянках та іграх зі своїми найкращими друзями, з дітьми індіанців або і з рабами. Вони гасали лісами і селами, повністю позбавлені дорослої опіки і нагляду.

І хоча усі мої дитячі пригоди відбувалися лише у відносно дикому лісі, розташованому зовсім поряд із домом і не надто великому, я міг би простежити певну тяглість із тими пригодами, про які розповідали біографи Джорджа Вашинґтона. Нас із ним об'єднувала пригода вільного дитинства. Штат Вірджинія ХVІІІ ст., Меріленд ХХ, Англія Х, Нарнія - усе це були хащі дитячої уяви, страшні історії першого досвіду без матері і батька, які з легким серцем відпускали дітей з дому на цілий день.

Сьогодні, коли я згадую власне дитинство, мене найбільше вражає неймовірна свобода, яку давали мені батьки. Відтоді батьківська свідомість дуже сильно змінилася. Хащі дитячої уяви зі страховиськами на сусідніх вулицях і у найближчих кущах минулися назавжди. А з ними разом завершився і час великих дитячих пригод. Країна дитячої мрії, королівство, у якому дитина хоча б на кілька годин щодня може втекти від дорослих, сьогодні більше не існує.

Подорожній дуже швидко опановує мудрість, яка полягає у тому, що посправжньому побачити і вивчити місто можна лише, перейшовшись ним пішки, без стороннього супроводу. Я сам як мінімум шість разів бував у Чикаго, де зустрічався зі своїми читачами. Але я нічого не знаю у цьому місті і мало що пригадую із вражень від тих поїздок. І все через те, що мене зустрічали, а потім возили з місця на місце, показуючи, розповідаючи, ні на мить не залишаючи самого.

Саме так ми сьогодні здебільшого організовуємо час власних дітей. Ми возимо їх від дверей до дверей, плануємо їхні враження, супроводжуємо з пункту А до пункту В і не залишаємо їм можливості відкрити для себе незвідані країни, розташовані поміж цими пунктами.

Коли пощастить, ми відсилаємо їх побавитися у саду біля будинку, де все загороджено, а іноді і фіксується на плівку відеокамер. Це часто призводить до того, що дітисусіди незнайомі одне з одним.

У цьому плані діти з бідніших країн значно щасливіші. Нещодавно я подорожував Україною і бачив, як у кварталах поміж багатоповерхівками просто вулицями бігають діти. Вони бавляться у війну, у піратів, у розбійників, майже як ми у часи мого дитинства. Поганий стан доріг і численні ями не дають водіям розганятися на цих вуличках, а отже, це забезпечує дітям відносну безпеку.

Я згадав собі американські надійно огороджені майданчики, велосипедні доріжки, на яких діти завжди пересуваються у супроводі дорослих, майданчики для катання на скейті, де теж дітей обов'язково хтось супроводжує. Для такої гіпертрофованої опіки, ясна річ, є свої причини. І не лише ментальність сучасної людини, звиклої до страхування на всі випадки життя. І не лише інші, ніж колись, уявлення про небезпеки і життєві стандарти. А й те, наскільки швидше пересуваються автомобілі сьогодні порівняно з тим, як вони їздили двадцять років тому. Також те, наскільки більше зараз стало автомобілів. А швидкість реакції 1618річних водіїв, на жаль, не змінилася накраще.

Хоча статистика ніяк не підтверджує батьківських страхів. Сьогоднішнім дітям аж ніяк не загрожує більша небезпека, ніж колись. Кількість злочинів, скоєних дитячими убивцями і збоченцями, залишається константою багато десятиліть. Але сьогодні про це значно більше говорять, часто з метою заробити гроші на батьківських страхах. Тема дитячої небезпеки, так активно присутня у мистецтві останніх двох десятиліть, - це частково і відчуття провини батьків за світ, у який вони приводять своїх дітей - світ екологічної катастрофи, радіації, перенаселеності і перманентного стресу. Так само, як колись було створено культ довкола індіанців з відчуття провини за їхнє винищення, так сьогодні культовими об'єктами стали наші діти, найдорожче, що у нас є. А логіка капіталізму відразу ж вигадує механізми, які продають цей страх нам же.

Які наслідки матиме для дитячої фантазії така захищеність від усіх небезпек, а заодно і від пригод? Я виростав у атмосфері повної свободи, сьогодні, коли я думаю про це, аж дух забиває, наскільки довіряли мені мої батьки. Днями я вчив кататися на велосипеді свою молодшу доньку. Після традиційних у таких випадках сцен розпачу і сліз вона таки навчилася і страшенно зраділа. Але тут же на неї чекало нове розчарування, адже відразу ж з'ясувалося, що їздити їй фактично ніде. Не випускати ж її і справді на цьому велосипеді на вулицю.

На розі нашої вулиці є невеличка продуктова крамниця, це за кількасот метрів від наших дверей. Цікаво, чи можу я спокійно відпустити доньку туди, аби вона відчула приємність спекотного дня, коли по обіді сама купить морозиво і з'їсть його, сидячи на бровці, наодинці з власними думками? Наступного дня після того, як вона навчилася їздити на велосипеді, ми після вечері вийшли надвір, вона їхала, а я ішов на безпечній відстані позаду. І першим, що впало мені у вічі, була порожнеча на вулиці. Цієї пори, яка за часів мого дитинства була найкращою, магічною порою для прогулянок, нам не зустрілася жодна дитина. І я подумав, навіть якщо я дозволю своїй доньці вийти надвір, чи знайде вона там когось, з ким можна було б побавитися?

Мистецтво - це форма пізнання, самостійного рушання в невідомість, а його мета - білі плями на карті. А коли дітям не дозволяють, не вчать їх ще у дитинстві бути шукачами пригод, то що тоді залишиться, коли вони подорослішають, із світу пригод, з історій, з самої літератури?