Те, що церква - не тільки в Україні, - є політично заангажованою організацією, досі вважалося темоютабу для дискусій. Так, іноді ми чули певні публічні натяки у ЗМІ про симпатії того чи іншого владики, але те було нічим, порівняно з відвертою політичною пропагандою, що невпинним потоком лилася під час "казань" під церковними банями або ж "проповідей" з телеекранів. Достатньо зайти на інтернет­ресурс духовного пастиря одного із лідерів опозиції, почилого у Бозі схиархімандрита Зосими, і не треба жодних коментарів, аби з'ясувати, звідки "ноги" програмових тез Партії регіонів.

Однак заяви святих отців, зокрема, під час відзначення Дня незалежності у Львові, здатні перевернути уявлення про незаангажованість кліру і впевнити його у відвертому бажанні впливати на вибір своєї пастви. Якщо владика каже, що має сумнів у тому, що "Христос з Божою Матір'ю кидатиме бюлетені в скриньки...", і "тому ми не дріматимемо, а працюватимемо, щоб кожна віруюча людина мала тверду національну позицію і вибирала патріота України, який вболіватиме за українську державність", то хочеться запитати цього клірика про сенси біблійного постулату про усіляку (!) владу від Бога.

Зрозуміло, Церква (з великої літери) має бути національним організмом, одним із символів самоідентифікації етносу. Але це ніяк не означає, що відділена від держави, вона, поперше, почувається взагалі поза правовим полем (прикладів шукати особливо й не доводиться), а, подруге, береться судити тих, хто відвідує храми, за політичними переконаннями.

Певно ж, питання помісності української церкви, попри свою сакральну та національну складову, містить і ложку дьогтю меркантильності кліриків. Цей аргумент, зазвичай, часто застосовують у полеміці із РПЦ, наголошуючи, що головним мотивом її непоступливості та українофобії є страх перед втратою половини парафій, а отже, загроза домінантній ролі у православ'ї у цілому. Але схожий закид можемо адресувати й представникам конфліктних деномінацій у самій Україні, позаяк більшість із них так і пнеться стати об'єктами особливих милостей з боку сильних цього світу. Якщо говорити метафорами, то чимало церковних діячів не проти просунути у виборчі списки впливових партій "свого Христа", аби відтак скористати із можливостей причетності до влади.

Але, даруйте, так не буває. Принаймні через головну заповідь Спасителя, яку вміло оминають наші богобоязливі державні мужі, а услід за ними - й церковна братія найрозмаїтішого штибу. Наразі вона ще тішиться довірою пересічних співвітчизників, яку вже давно втратили її владні патрони. Та на все свій час. Як там в Еклезіаста - "час стоїть, минаєте ви"...