Коли я буваю у Берліні, де багато що досі нагадує про колишній поділ на схід і захід, я часто згадую своє дитинство у пізні сорокові й ранні п'ятдесяті. Це дитинство також минуло в поділеному навпіл місті. Це був не Берлін, а Лінц. Лінц на Дунаї.

Моє рідне місто Лінц було поділене на дві зони після перемоги армії альянтів над гітлерівською Німеччиною. Австрія була приєднана до Німеччини у березні 1938го під захоплені оплески більшості громадян. Російська зона Лінца була розташована північніше Дунаю, американська - південніше. Так звана демаркаційна лінія проходила посередині. На мості через Дунай, відповідно до задуму Адольфа Гітлера, названого мостом Нібелунґів, стояли тепер на місці планованих вершників з епосу - Зігфріда та Кримгільди - контрольні пости американців та росіян. Старші люди розповідали мені, що у перші повоєнні роки дуже боялися проходити через ці пости.

Тоді інший бік Європи був дуже близько, на тому березі Дунаю, туди можна було проїхати трамваєм. І ця Європа не була ще чужою, не була настільки іншою, там жили друзі й родичі, як­от мій дядько Еґон і тітка Маріанна, обоє кругловиді, домашні і кумедні, тітка Маріанна дуже смачно готувала і пекла чудові пироги.

Але попри всю цю близькість, інший бік був якимось незатишним і навіть загрозливим. Кордон поміж зонами, який проходив через нашу країну, не без причини вважався небезпечним, а для багатьох людей цей кордон став символом недовіри та страху. Ми їздили на інший бік лише тоді, коли цього ніяк не вдавалося уникнути.

Наші кохані потойбіч залізної завіси, як ми називали дядька Еґона, тітку Маріанну та інших, хто жив понад Дунаєм, у тій частині Лінца, яка підпорядковувалася росіянам, на сході, і у наших словах про них відчувалося співчуття і сум, зрештою, вони не винні у тому, що їх спіткала така доля. Але ми, ті, хто знаходиться по цей бік, у західній, американській зоні, явно опинилися у виграшному становищі. Нам пощастило. А тих, хто опинився по інший бік, ми вважали бідними родичами.

Бідні родичі. Таке ставлення, усвідомлення власної переваги, сполучене зі співчуттям, яке надзвичайно легко може перерости у роздратованість, і навіть незадоволення, і його ми легко переносили згодом на сусідські країни та їхніх мешканців, які після 1945го опинилися у складі сталінської імперії. Ясна річ, не з власної волі, а через збіг історичних обставин: пакт Молотова - Ріббентропа від 23 серпня 1939 р., початок війни 1 вересня 1939 р., Ялтинська конференція у лютому 1945го, і це лише кілька суттєвих у цьому контексті дат.

Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія і Хорватія, усіх сусідів, які після 1945го опинилися на іншому, невільному боці, ми також вважали у кращому випадку бідними родичами, які заслуговують на наше співчуття, хоча триматися від них слід на відповідній відстані.

Як і належить у ситуації з бідними родичами, ми за кожної відповідної нагоди демонстрували свою зверхність до них, примушуючи їх відчувати комплекс неповноцінності. Адже це ми були успішними і заможними, вони нам заздрили, ми були кращими за них. Ми жили на красивішому, більш кольоровому боці Європи.

З часом у нас навіть зароджувалася підозра, що наші сусіди, можливо, не зовсім випадково опинилися у такому неприємному становищі. Може, вони частково й самі винні у тому, що все склалося саме так? Зрештою, ми, точніше, наші батьки, змогли якось зібратися з силами і відбудувати свою країну, підняти з руїн, позбутися злиднів, доробитися до життя в достатку. Може, вони просто були недостатньо старанними і не настільки ж наполегливими, як ми?

Такі упередження щодо мешканців Центральної та Східної Європи, упередження, коріння яких слід шукати в далеких історичних подіях, можна було часто зустріти серед представників покоління, яке брало активну участь у війні. А війна виявилася набагато більш руйнівною для східних територій, ніж для західних. Наступні покоління, ми і наші діти, просто перейняли ці упередження з легкістю, за яку нам сьогодні соромно.

Для людей, які стали учасниками гітлерівських завоювань, у такому ставленні крилася певна сатисфакція, щось на зразок помсти. Це була помста переможених переможцям, які вже через кілька років після завершення війни виявилися у програші - політичному і економічному.

Я дуже добре пригадую, як моя бабця, переконана націоналсоціалістка, реагувала щоразу, коли мова заходила про бідність і несвободу наших чеських сусідів. Вона казала: так їм і треба, щоб знали наступного разу, як вішати за ноги у своїй Празі наших бідних есесівців.

Наша бідна СС.

Те, що її син, мій батько, брав участь у військових діях у Східній та Центральній Європі, у Польщі, Чехії та Словаччині як офіцер СС і гестапо, мою бабцю не цікавило. Вона не хотіла нічого про це знати.

Моя бабуся дарувала мені стільки любові і так піклувалася про мене, що про таке ставлення могла тільки мріяти кожна дитина на моєму місці. Але водночас вона була незворушною, переконаною і не піддатною на жодні впливи жінкою, сповненою ненависті і зневаги до Сходу, як вона називала всі ці території. Вона намагалася передати усі ці почуття і мені, своєму онуку, якого безмежно любила, намагалася передати з усіх сил, усіма доступними їй засобами.

І так, як мене, виховували багатьох у моєму поколінні. В Австрії, припускаю, що і в Німеччині.

Наше ставлення до іншого боку Європи було довший час обтяжене історією, нацистськими злочинами у Східній Європі. Потрібно було, щоб минуло чимало часу, аби ми збагнули, що шлях до порозуміння з сусідами лежить тільки через безкомпромісне зіткнення з темними епізодами власного минулого, безкомпромісними до нас самих, але і до наших батьків та дідів. А в моєму персональному випадку безкомпромісне і стосовно моєї коханої бабусі, яка відігравала у нашій родині роль головного ідеолога. Ясна річ, що це зіткнення часто бувало болісним.

Під час таких неминучих порпань у минулому важливо не піддатися спокусі зведення порахунків - кривда, яку вчинили ми, проти кривди, яку вчинили нам, концтабори проти виселень, масові знищення проти бомбардувань. Такі порахунки, цього ми навчилися, можуть привести хіба що до ускладнення примирення з іншими, або і взагалі унеможливити це примирення.

Це, зрозуміло, не означає, що ми не маємо права говорити чи писати про заподіяну нам кривду. Цього неможливо уникнути. Ми не маємо права лише зводити порахунки.

Якими довгими бувають тіні, що їх відкидає минуле, особливо чітко видно нам цього року. Цього року виповнюється 70та річниця пакту Молотова - Ріббентропа і нападу Німеччини на Польщу, з якого почалася Друга світова війна, двадцять років тому відбувся крах комуністичної системи у Східній та Центральній Європі, п'ять років тому ЄС поширило свої кордони на схід. Усі ці круглі дати дають нам можливість озирнутися на найбрутальніше століття в історії Європи, століття, яке принесло світові дві жахливі війни, які розпочалися у Європі, дві убивчі ідеології, які призвели до мільйонних жертв, століття Освенціму і Треблінки, але також і сталінського ГУЛАГу.

У тому, що стосується жахіть минулого, ми вже проявили чималий поступ. Ми серйозно наблизилися до сусідів і навчилися відверто розмовляти з ними. Історія після 1945го продемонструвала, що європейці готові опинитися віч­навіч із помилками минулого і зробити з них належні висновки. Крім того, вона довела, що країни, розташовані по той бік Європи, здатні власними силами звільнитися від диктату СРСР.

Це трапилося швидше, ніж пророкували найбільші оптимісти. Процес об'єднання Європи заторкнув і східні території, країни, які після Другої світової війни опинилися під задушливим впливом сталінської імперії. Це успіх європейської політики, який складно переоцінити. Тим більш болюче відчувається те, що темп цього процесу суттєво знизився протягом кількох останніх років.

На місці колишньої енергійної переконаності зараз опинилися тривожні сумніви. А у цьому сприятливому кліматі відразу ж розмножилися національні егоїзми та дріб'язковий і обмежений спосіб мислення. У деяких країнах, зокрема у Східній та Центральній Європі, хоча і не лише там, набули популярності ворожі до етнічних меншин націоналістичні рухи, і це дає багатьом на Заході привід знову відвернутися від Сходу, який вчергове почав здаватися непередбачуваним і небезпечним.

Я живу у південному Бурґенланді, поблизу угорського та словенського кордонів, хоча обидва не мають уже нині жодного значення. Але вони все ще існують. Насамперед у головах людей. Поміж південним Бурґенландом і сусідніми прикордонними угорськими та словенськими територіями не надто жвавий рух, люди, насамперед з австрійського боку кордону, скептично позирають на територію по той бік кордону, знову проявляються старі страхи, колишня недовіра, вони нікуди не зникли. І це при тому, що до 1918 року Бурґенланд належав не до австрійської, а до угорської частини Габсбурґської монархії, тож тепер просто об'єднали те, що було єдиним цілим дев'яносто років тому. Але слідів спільного минулого тут майже не відчувається, історичні нитки, які поєднують нас із територіями по той бік кордону, давно обрізані, а нові простягаються дуже поволі.

Схоже виглядає ситуація і в інших частинах Європи. Не варто будувати собі щодо цього ілюзій. Потрібно ще дуже багато зусиль і ще більше терпіння, аби знищити давно сформовані стереотипи і подолати взаємні страхи, щоб справді порозумітися із сусідами, не лише під час старанно приготованого святкування річниці якоїсь історичної дати, коли виголошуються красиві промови, а у щоденному побуті.

Мені здається, що політичні події у багатьох випадках перегнали людські уявлення, залишили їх позаду себе. У людських головах розширення територій і відкриття кордонів відбуваються значно повільніше, ніж у реальній політиці, кордони, мури і страхи зникають дуже неохоче. Упередження і байдужість у ставленні до сусідів, які ще вчора знаходилися по інший бік кордону, іноді набагато важче подолати, ніж зруйнувати найзатятіші політичні системи.

Можливо, я занадто песимістично ставлюся до світу, це було б не дивно. Я ще можу згадати часи, коли кордон з іншою Європою був зовсім близько, на протилежному боці Дунаю та Інн, обох річок Верхньої Австрії, які визначали межі мого дитячого світу. Сьогодні цей кордон пересунувся далі на схід, але він існує. І досі існують у Європі країни і народи, які нібито не належать до спільноти, буцімто розташовані поза межами Європи, по той бік, за новим, віртуальним, але добре пильнованим муром, який проходить через увесь наш континент.

При цьому я думаю про Україну. Про чудових українських письменників, творчість яких ми відкрили для себе лише кілька років тому. Соромно, що так пізно. Це Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Андрій Курков, Юрко і Тарас Прохаськи, Сергій Жадан, Наталка Сняданко... Щороку з'являються нові імена, перекладаються нові книги, і ми здивовано протираємо очі і запитуємо себе, чому ми так довго ігнорували цю країну, цю літературу, цих людей?

Справа була не в них. Вони завжди були європейцями.

Я думаю про Білорусь, цю таку близьку і водночас таку далеку і чужу країну. Іноді здається, що заборона говорити про цю країну - це ініціатива не лише її володаря, останнього європейського диктатора, а і наша ініціатива.

Але, можливо, я справді занадто песимістично налаштований, і нові мури, які ділять Європу, не протримаються довго. Я бажаю нам цього і бажаю цього нашим українським та білоруським друзям.