Недавній лист українських інтелектуалів до урядів світу, підписаний авторитетними і, правду кажучи, сумнівно харизматичними особами, схиляє до думки, що, у принципі, Україна серйозно потребує корекції головних завдань. Без сумніву, російська загроза перманентно існує, час од часу вихлюпуючись на телеекрани чи тепер вже в інтернет­простір неадекватними заявами найвищих посадовців Кремля. Звичайно ж, ніхто не буде дискутувати і над тим, що Україна, у випадку, не приведи Господи, російської інвазії, залишиться віч­навіч із агресором, а провідники країн "демократії" сором'язливо ховатимуть очі, одягаючи свої виправдування в оболонку байдужості, мовляв, справа потребує політичного вирішення.

Та, на мою думку, ті, хто ще не втратив впливів і довіри серед українського громадянства, мали б сьогодні звертатися таки до народу. І не з питаннями зовнішніх загроз, а із конкретними пропозиціями та візіями майбутнього держави. Адже усім достеменно відомо, та рівно ж усі тихенько мовчать "у кулачок", що російська войовнича риторика спричинена внутрішньою слабкістю та розшарпаністю вітчизняних еліт.

Можна довго міркувати над тим, правильно поводить себе Ющенко чи ні, але те, що саме він найбільше дратує кадебістську камарилью у Москві, - річ очевидна. Але рано чи пізно Україна мусила б мати такого Президента, будьто Ющенко чи Петренко, рано чи пізно суспільна свідомість в Україні дійшла б до межі усвідомлення того, що власна історія мусить бути написаною самотужки, що тільки нації доведеться обирати свої шляхи - в Європу чи у тоталітарну казарму. Таким є поступ історії, логіка розвитку молодих демократій, особливо тих, що постали на уламках імперських конгломератів.

Тож весь розумовий потенціал варто тепер витрачати не на розпачливі зойки (згадаймо, скільки їх було упродовж минулого століття) до світової спільноти, а на те, аби утовкмачити, переконати своїх співгромадян у потребі колективних зусиль у написанні плану країни. До того ж не зазираючи у рота чинній владі (вона - змінна, і в цьому Україна відрізняється від Росії), не очікуючи на її схвальний кивок чи додаткові брязкальця на лацкани, а навпаки - тицяючи цю владу фізіономіями у її помилки, вказуючи на огріхи та нісенітниці, вимагаючи урахування резонних зауважень.

Чесно скажу, не надто толерую різного роду петиції. Вони, у принципі, щось на кшталт "відкупного": підписав, та й совість чиста. Тим паче, такого роду звернення наштовхують на думку про меншовартість нації та її еліт, проти чого ці еліти так гучно і пристрасно виступають...