23 вересня минає 70 років із дня смерті Зиґмунда Фройда, батька психоаналізу, а також одного з найскандальніших учених ХХ ст.

Людство пережило у своїй історії три найбільші нарцисичні травми. У ХVІ ст. першою з них стала заява Коперніка, у якій він замість Землі поставив у центр Всесвіту Сонце. Через триста років удару завдав Дарвін, він позбавив людство божественного походження і повернув у товариство тварин. Теорія Фройда стала останньою краплею. Як виявилося, здоровий глузд керує людськими вчинками у набагато меншій мірі, ніж могло би здаватися, значно більший вплив на наші вчинки мають інстинкти, а боротьба з ними складна і далеко не завжди успішна.

Можливо, теорію про інстинкти сучасники Фройда ще і проковтнули б, але батько психоаналізу на цьому не зупинився і зробив джерелом усіх людських вчинків і почуттів сексуальність. А цього пробачити йому вже не змогли. Тож віденський лікар і досі займає чільне місце у дебатах довкола своєї теорії, і атакують його майже настільки ж часто, як і погоджуються з ним.

Хлопчиком-ґімназистом він мріяв стати генералом або міністром. Його кумиром був Ганнібал, саме цього полководця, здатного перейти через Альпи з 37 слонами, хотів наслідувати майбутній психоаналітик. Але замість цього він пішов студіювати медицину і 47 років практикував у своєму віденському кабінеті. Його полем битви стала плюшева кушетка, а в Альпи він зрідка виїздив на відпочинок. Хоча своїх полководницьких фантазій Зиґмунд Фройд так ніколи до кінця і не полишав. У 43-річному віці він писав у листі, що зовсім не відчуває себе науковцем, а радше "конкістадором", "допитливим, сміливим і наполегливим шукачем пригод". Завойовувати йому довелося темний континент людської душі, далеку країну, про яку грецький філософ Геракліт 2500 років тому писав, що до неї нікому не вдасться дістатися і нікому не вдасться дослідити її. Саме за це чимало шанувальників, серед яких і такі відомі, як Андре Жід, Девід Герберт Лоуренс, Томас Манн, Теодор Драйзер називали його новим Колумбом. Важко переоцінити значення його теорії для сучасного суспільства - від змін у людській самосвідомості і до впливу на гуманітарні науки і насамперед теорію літератури, кіно, рекламу, виховання дітей. Його твори, які постійно перевидаються усе більшими накладами, докорінно змінили ставлення людей до власної психіки. Але разом із тим не залишилося жодного пункту його теорії, який би уникнув нищівної критики сучасників і послідовників.

Відчуття власної неординарності і великої місії, яка випала на його долю, з'явилося у Фройда досить рано. Його батько Якоб, торговець вовною у галицькому містечку Тисмениця, як і тисячі інших євреїв, разом із родиною переїхав до Відня шукати кращої долі. Це трапилося 1860 року, коли старшому синові Зиґмундові, на якого родина завжди покладала особливі надії, уже виповнилося чотири роки. Але по-справжньому вкоренитися на новому місці родині так і не вдалося. Найстарший із восьми дітей Зиґмунд завжди був першим учнем у класі, а у 24 роки захистив кандидатську з медицини. Мати обожнювала свого здібного первістка, і це завжди було для нього доказом власної обраності. Згодом він напише, що той, хто ніколи не мав сумніву у безмежній любові до себе власної матері, не втратить і бажання бути завойовником та досягнути життєвого успіху.

Але амбітність, яка допомогла Фройдові на початку його кар'єри, згодом не раз ставала на заваді. У 1884 році юний учений у пошуках оригінальних методик лікування почав експериментувати з кокаїном. Цю ідею він запозичив у одного військового лікаря, який за допомогою кокаїну додавав бадьорості втомленим солдатам. Фройд випробував нові ліки на собі і на другові-морфіністові, а потім почав пропагувати засіб як чудодійні ліки від болю у шлунку, втоми і депресій, а також як замінник морфію, який "не викликає узалежнення". Чимало дослідників Фройда вважають, що для самого вченого експерименти з кокаїном теж не минули безслідно, сліди його зловживання чудодійними ліками добре відчутні у листуванні з майбутньою дружиною. "Якщо ти будеш нечемна, - писав він своїй "принцесочці", - то скоро побачиш, хто сильніший: маленька тендітна дівчинка, яка погано їсть, чи великий чоловік, у якого кокаїн у крові".

Згодом кокаїнові студії відійдуть на периферію, а вчений так само пристрасно захопиться дослідженнями прямого зв'язку, який буцімто існує між органами нюху і статевими органами. Один із колег Фройда, отоларинголог, навіть намагався лікувати захворювання статевих органів за допомогою операцій у ділянці носа. Фройд, захоплений цими експериментами, запропонував себе у ролі моделі і переніс кілька операцій носа. Лише після того, як одна з пацієнток мало не померла, Фройд відійшов від ризикованої терапії.

Але тяга до сенсаційних наукових відкриттів і нетрадиційних методів лікування у нього залишилася. Інший колега, віденський лікар Йозеф Броєр, пробудив цікавість Фройда до істерії, популярної тогочасної хвороби, яка у важких формах, у супроводі галюцинацій, паралічу і нервових нападів, сьогодні майже не проявляється, у чому є велетенська заслуга психоаналізу.

Броєр лікував хворих на істерію жінок за допомогою гіпнозу. Його гіпотеза звучала приблизно так: якщо у стані гіпнотичного трансу пацієнтці вдасться озвучити приховану причину своєї хвороби, то можна вилікуватися, усвідомивши цю причину у звичайному стані. Цей процес лікар називав катарсисом, тобто очищенням. Фройда захопив цей метод і незабаром він почав випробовувати його у власній практиці. Під час практики у паризького світила медицини Жана-Мартена Шарко він наштовхнувся на іншу гіпотезу, яка допомогла йому у створенні власної теорії. В одній із розмов Шарко мимохідь зазначив, що у випадках істерії переважно завжди йдеться про сексуальність.

Із дотошністю поліцейського слідчого Фройд почав шукати у своїх пацієнток таємні сексуальні мотиви, які спричинилися до захворювання. Наприклад, одна з пацієнток під час аналізу нервово притискала до лона свою сумочку, з чого лікар зробив висновок, що вона має схильність до ексцесивної мастурбації. У травні 1895-го Фройд і Броєр опублікували спільну працю "Студії над істерією", в якій ілюстрували свою терапевтичну методику на п'яти прикладах, і саме ця публікація лягла в основу найпопулярнішої наукової теорії ХХ ст.

Наприкінці XIX ст. психіатрія була вкрай неефективною галуззю медицини. Сотні тисяч психічнохворих, позбавлені лікарської опіки, вегетували у велетенських цегляних казармах. Причиною цих масових психічних захворювань, на думку багатьох фахівців, був прогресуючий генетичний занепад, названий "дегенерацією". Цей страшний термін відразу ж викликав небезпечні асоціації у головах расистських фанатиків і породив у народу страх перед божевіллям. Натомість психоаналіз пропонував дуже гуманну терапію. Саме увага до пацієнта під час сеансів і стала головною причиною популярності нового методу.

Особливо багато клієнток Фройд знайшов серед жінок із сімей єврейських емігрантів зі сходу. Вони перебували у стресі через необхідність якомога швидше адаптуватися до культурних стандартів Західної Європи, а цю асиміляційну проблему Фройд дуже добре знав із власного досвіду. Щонеділі він відчував біль у шлунку після відвідин своєї матері Амалії, яка до кінця життя розмовляла тільки на ідиш, а після переселення до великого міста стала помітно дивакуватою. Батько Якоб з усіх сил намагався інтегруватися, але йому так і не судилося заснувати у Відні солідну купецьку фірму. Сам Зиґмунд, якому вдалося зробити кар'єру, так і не позбувся відчуття роздертості поміж двома світами - він був справжнім революціонером в очах старозавітних євреїв зі свого оточення, але виглядав консерватором порівняно з цілковито асимільованими євреями. Мабуть, "недолік" походження і змусив його проявляти таку цілеспрямованість та амбіційність. Як і багатьох його співвітчизників. На той час кількість асимільованих євреїв, які зробили у Відні кар'єру як журналісти, лікарі, митці та науковці, суттєво зросла порівняно з попередніми роками. Багато з них боролися за нову ідентичність для себе, і саме вони стали найбільшими прихильниками нової терапії, яка допомагала краще збагнути мотиви власної поведінки.

Сам Фройд також потерпав від численних невротичних страхів і насамперед від страху знову стати бідним. Тож він з ентузіазмом кинувся допомагати іншим знайти вихід із лабіринтів їхніх загублених душ, при цьому за орієнтир брав власний внутрішній світ.

Центральне поняття його теорії - едіпів комплекс - також було відкрите ученим завдяки аналізу власного досвіду. "Я знайшов, - писав він у 1897 р., - і в себе прояви закоханості у власну матір і ревність до батька, тепер я вважаю, що це неминуча травма раннього дитинства".

Далеко не всі сучасники Фройда погодилися з його теорією. Одним із скептиків був філософ Людвіґ Віттґенштайн, який дивувався, що Фройд так детально аналізує у всіх можливих снах сексуальні мотиви, натомість ніде не описує еротичні сни, хоча останні "трапляються так само часто, як іде дощ".

Джордж Оруелл не погодився із теорією цензурування снів, згідно з якою підсвідомість перетворює занадто травматичні сни на більш прийнятні для психіки: "Навіщо мені уві сні сором'язливо приховувати від себе ті сексуальні імпульси, про які я після прокидання можу говорити відкрито?"

Фройдові закидали загальну суперечливість його теорії, а також те, що він позбавив сексуальність як демонізму, так і еротичної привабливості, інструменталізував її.

Період розквіту психо­аналітичної практики Фройда обривається захопленням Австрії нацистами. Знаменитий лікар спершу не має наміру емігрувати, але його намагаються позбавити усього майна і кинути до в'язниці разом із усією родиною. Тож після 78 років життя у Відні Фройд, сплативши величезний викуп, виїздить до Лондона, де після тривалої боротьби з раком просить свого лікаря про вбивчу дозу морфію. Лікар виконує його прохання. Чотирьох із п'яти сестер Фройда так і не вдалося вивезти, і вони загинули у концтаборі.

Більшість фройдистів, учнів метра, під час війни емігрувала за океан, і країна, у якій теорію Фройда свого часу назвали великою помилкою, радо їх прийняла і зробила світилами медицини. Успіхові не заважало навіть те, що більшість німецькомовних емігрантів не надто добре володіла англійською. Про тодішні реферати таких науковців говорили: "Усім сподобалося, правда, ніхто не зрозумів".

Психоаналітики ставали популярними уже тому, що були затятими ворогами жорстокої "біологістичної" психіатрії, після якої пацієнти, скалічені електрошоком та лоботомією, поверталися у свої родини доживати у вегетативному несвідомому стані. Аналітики протиставляли цьому тезу, що кожна людина має психічні проблеми, а у справді хворих ці проблеми просто загострені і долати їх треба за допомогою аналізу. Ясна річ, збагнути складні терміни психоаналізу, а також повірити в ефективність цієї терапії могли лише освічені пацієнти. Тож психоаналіз поволі став терапією для багатих. А колись не надто заможні психіатри раптом перетворилися на високооплачувану еліту медицини.

До психоаналітиків почали звертатися не ті, хто відчув себе хворим, а ті, у кого "є проблема". А оскільки протягом життя у кожного рано чи пізно з'являється якась проблема, то кожен і є потенційним кандидатом на місце на плюшевій кушетці. Іншими словами, здоровим можна вважати тільки того, кого недостатньо уважно проаналізували.