Годі владі скаржитися на брак комунікації з інтелігенцією. Вона (інтелігенція), за визначенням - опозиція, позаяк не терпить параграфів та утисків, які, на жаль, практикують урядники. Тому дещо несподіваними були сказані Президентом у Львові, - здається, досі інтелектуальному центрі, та й взагалі - європейському місті, - слова про те, що його "глибоко непокоїть відсутність реального зв'язку між владою та інтелігенцією".

Якщо піти за причинами, то, крім основної, - ментальної, - до "відсутності зв'язку" спричинилися не тільки люди, яких у нас, зазвичай, називають інтелігентами. В Україні досі плутають інтелігента з інтелектуалом, тому чи можна говорити про те, що влада колись бодай намагалася зрозуміти потреби лікаря, інженера, науковця? Далебі, ні. І коли Ющенко каже, що "інтелігенція повинна вийти зі свого "штучного ґетто", то мав би поміркувати перед тим, хто звів мури штучної резервації. Пригадую, як на початках незалежності до влади рвонули поети, історики та інші мистці. І що трапилося? Спочатку народ носив їх ледь не на руках, а відтак почав гучно обурюватися тим, що ті "словоблуди" ні на що не здатні. Та, зрештою, багато з тих, кому доля призначила спробувати невластивої інтелігенту каші, пішли з політики, мов із чумного дому. Тих же, що залишилися, тепер важко назвати інтелігентними людьми.

А ще слід зауважити дуже просту річ. Влада, зазвичай, прагне укласти свої наміри і вчинки у прості схеми, які, на жаль, не завжди (м'яко кажучи) є ефективними. Але будьяке криве слово на адресу задуманого у чиновницьких кабінетах сприймається як особиста образа гонору, насправді ж критика завжди дотична до задоволення меркантильних інтересів владців, стає їм на заваді. Мізки інтелектуала (читай - інтелігента) завжди налаштовані на вдосконалення цього світу, стосунків у ньому. І у цьому, власне, й полягає несумісність світоглядів і світосприйняття влади та інтелігенції.

А раз так, то ґетто насправді є не штучним, а природним для тих суспільств, де ще залишаються атавізми тоталітаризму, воно - спосіб самозахисту та самозбереження для активних людей, реалізація яких наштовхується на глуху стіну байдужості та заборон з боку влади. "Внутрішня еміграція", - синонім того ж таки "ґетто", - це набутий ще від "шістдесятників" варіант спротиву. Наголошу на спадковості феномену, оскільки цей аспект мав би непокоїти владу найбільше: ідеї "шістдесятництва" врештірешт дістали свій вихід до загалу і, за великим рахунком, збулися. Енергія, замкнена у ґетто, мусить знайти клапан, і нею обов'язково хтось скористається. Але, у будьякому випадку, цим "хтось" не буде влада.