Моя перша Європа почалася у дев'яносто шостому році. Вже не згадаю, звідки взялась ця дитяча путівка до Чехії, пам'ятаю лише, як мама купила мені кілограм цукерок "Рачки" та пакет пряників.

- Синку, - сказала мені мама, - там дуже дешеві персики. Купи собі багато персиків. А коли будете у Празі, - продовжувала мама, - вдихай це особливе повітря, відчуй її, Європу. Поки є можливість... - трагічно закінчила вона і впхала до кишені тридцять шість доларів. Це були великі гроші, місячна зарплата вихователя у дитячому садку.

Потім, коли ми перетинали польсько-чеський кордон, керівник нашої групи, хирлява тітонька років сорока, ледь не стоячи на колінах, благала нас, дітей від десяти до п'ятнадцяти, не красти в туалетах мило та освіжувачі повітря. Вона довго пояснювала нам, обірваним та зляканим, що це Європа, і красти тут бодай щось не заведено, а особливо мило та освіжувачі. Але за кілька годин чеський прикордонник витягнув із сумки нашого керівника три кип'ятильники. Всі це бачили, проте жодна душа не наважилася втрутитись. Навіщо їй були потрібні кип'ятильники в такій кількості, я дізнався вже згодом.

Моя перша Європа одразу дала мені змогу зрозуміти, що любити вона мене не збирається і навряд чи колись ще полюбить, навіть якщо у мене буде не тридцять шість, а, припустімо, три тисячі шістсот доларів. Вона мене не любила не через китайські кросівки та дешеві слакси і навіть не через те, що я був чужинцем з напівколоніальної країни, яка намагається вижити. Нелюбов Європи до мене була викликана тим, що вона, з усіма своїми історією, королями, тиранами, війнами, реставрацією була старшою і сильнішою від мене як мінімум у мільйон з половиною разів. І це було чи не єдиним, що я міг відчути тоді, у свої одинадцять.

Тоді як усі фотографувалися навпроти собору Святого Віта або палацу Бельведер, відвідували Порохову вежу, національний музей на Вацловській площі та щось там терли на Карловому мосту, я намагався зрозуміти, що ж таке Європа і чому я маю вдихати це особливе повітря. Я ходив вулицями старого міста, фотографував обличчя місцевих та купував персики. Я відчував відсутність чогось, точніше сказати - я чогось не відчував. Повітря виявилось звичайним і пахло нічим не краще, ніж вдома, архітектура - ну бароко, ну готика, але ж не так щоб аж! Та й люди як люди, хіба розмовляють чужою мовою і не крадуть у туалетах мило. А от персики були дійсно дешевими - на два долари, тоді це було п'ятдесят крон, я купив стільки персиків, що вистачило на діатез і мені, і моїм новим друзям. На решту грошей навіщось купив собі футбольний м'яч. Я ніколи не грав у футбол, більше того, я терпіти не міг цю гру, але місячну зарплатню мами таки витратив на м'яч. Він провалявся у мене неторканим до дві тисячі першого року. Тоді я поміняв його на пачку цигарок.

Що ж до Європи... Відчути її я зміг лише тоді, коли повернувся до України й пішов до школи. Я цього ніколи не помічав, і, чесно кажучи, мені було байдуже, але тоді, вже у шостому класі, я помітив, що навіть у шкільних туалетах немає ані мила, ані паперу. Не кажучи вже про освіжувачі повітря.