Політики, які найбільше і найгучніше галасують про єдність, фактично самі вибудовують сценарії майбутнього розколу країни. Вже зараз, коли ще не визначено головних часових ціх майбутніх президентських перегонів, посполитому загалу втовкмачують у мізки фальшиву тезу про двох фаворитів, рівно ж натякаючи на рівень симпатій цих "обранців" у різних регіонах держави.

Та, мені видається, що схожа тактика - релікт протистоянь Майдану, оскільки що в Галичині, що у Донбасі вже встигли втямити головну визначальну рису вітчизняних еліт: до якого б табору не належали політики, вони перш за все дбають про власні зиски. Риторика про загальне благо - фіговий листочок для прикриття меркантильності, ба навіть зажерливості численної чиновницької когорти, яка до того ж ховається за широкими або тендітними (залежно від смаків електорату) спинами "народних улюбленців".

Ні Тимошенко, ні Янукович, здається, досі не усвідомили визначальної риси майбутнього герцю - їм довелося жити у часи краху пострадянських стереотипів і поведінкових моделей державних провідників. Вони не втямили, що ця виборча війна стане їхньою війною на самознищення, у якій, далебі, не їм судилося стати переможцями, навіть якщо хтось із цієї пари й осідлає президентський фотель. Їхні зусилля (здебільшого телевізійно­віртуальні) переконати публіку у власній правоті, попутно знищивши опонента, свідчать про системну помилку: для учасників розмаїтих ток­шоу та піаракцій важлива ця гра заради гри, вони настільки захопилися нею, що вже й не помічають, що у глядацькому залі панує байдужість і сон.

Глядач (читай - виборець) вже знає репліки акторів, як "отче наш", він уже сам здатен прогнозувати наступні акти п'єси, він прагне нових облич і нових спецефектів. Якщо виконавці головних ролей продовжуватимуть у звичному стилі, то ризикують нарватися на невдоволений свист. Спочатку гальорки, а відтак і більш вихованої публіки з партеру.

Річ не у вправності чи майстерності персонажів. Річ у тому, що вони стагнують у контексті постійної війни, вони не мають часу на те, аби прислухатися до потреби часу. Натомість виборець - хай навіть геть аполітичний - змінюється якісно, до цього його штовхає природна потреба щоденного виживання, інформаційна відкритість країни, можливість порівнянь "омріяного Заходу" із хатнім загумінком. Цьогоріч до виборчих скриньок прийдуть ровесники Незалежності, тобто люди нового формату, нового виховання, позбавленого рис, якими досі чомусь пишаються відсталі політики. Разом із ними визначатимуться ті, хто, здається, здобув усе на Майдані, а згодом втратив також усе. Навіть надію. Чи варто особливо сумніватися, яким буде їхній вибір?