"До Чикаго залишилося 106 миль, у нас достатньо бензину, півпачки цигарок, надворі темно, а ми в сонячних окулярах", важко знайти в історії світового кіно речення, яке містить більше недбальства і зверхності. Це речення зробило всесвітньо відомими і культовими постатями Дена Ейкройда і Джона Белуші, які зіграли головні ролі у фільмі "Брати блюзу" ("Blues Brothers"), фільмі, у якому відбувається найбожевільніше автопереслідування за всю історію кіномистецтва.

Саме це речення зіграло вагому роль і для сонячних окулярів, перетворивши їх на культовий модний аксесуар і хіт продажу. Ще у 1986 році, через шість років після виходу фільму в прокат фірма "Bausch & Lomb" продала понад 1,5 мільйона окулярів моделі "Wayfarer", яку носили актори у "Братах блюзу".

Хоча на початку ніщо не віщувало такого шаленого комерційного успіху маленькому шматочкові пластмаси, призначенням якого було створювати комфорт для вразливих очей. Уже римський імператор Нерон підозрював, що яскраве сонячне світло не дуже добре впливає на очі. Історичні джерела свідчать, що він завжди спостерігав за гладіаторськими боями крізь зелений смарагд. Таке собі декадентство. Власні "снігові" окуляри винайшли й ескімоси - вони робили дірки у кістках китів і крізь ці отвори дивилися на сніг, намагаючись захистити очі від надто яскравого світла, віддзеркаленого зі снігової поверхні.

У Європі історія сонячних окулярів почалася у XV столітті з кольорових скелець окулярів, зроблених із домішками бурштину, марганцю, нікелю. Мабуть, вони виглядали привабливо, але навряд чи справді захищали очі.

Це змінилося у XIX ст. Оптики Карл Цайсс та Йозеф Роденшток багато експериментували зі склом і нареш­ті на ринку почали з'являтися перші справді ефективні сонцезахисні окуляри. Їх рекомендували подорожнім і спортсменам. Та справжню популярність окуляри отримали тільки тоді, коли ними зацікавилися військові. Раптом на всіх світлинах пілоти почали з'являтися лише у темних окулярах, перетворивши останні на неодмінний атрибут своєї професії. А хто в дитинстві не мріяв стати військовим льотчиком?

У кінці 30х років на ринку з'явилася модель окулярів "Ray Ban Aviator". Їх носили американський генерал Дуґлас МакАртур, Вінстон Черчілль, президент Дуайт Айзенгавер. Згодом ця модель стала модною і в Європі. У повоєнний час такі окуляри стали для багатьох людей прототипом американської мрії - крутої, динамічної і не в останню чергу ексклюзивної. Той, хто носив саме таку модель, виражав цим свою причетність до переможців, а разом із тим і нове самоусвідомлення - впевненість у собі, свободу, можливість почати життя заново.

Повоєнні злидні у Європі поволі переростали на економічний бум, люди почали більше подорожувати, переважно ближче до сонячних країн, наприклад, до Італії. А хто не міг дозволити собі відпустку, просто чіпляв на носа символ ностальгії за нею - і йшов засмагати до відкритого басейну. Найпопулярніші моделі тих часів називалися відповідно: "Parma", "Donna", "Florida". Багато хто обирав собі окуляри тієї ж моделі, яку носили їхні кумири - Джина Лолобриджида, Софі Лорен чи Брижит Бардо.

Деяких зірок майже неможливо уявити без сонячних окулярів. Наприклад, Елтона Джона чи Боно. Останній сам заявив свого часу, що для нього сонячні окуляри - це те саме, що взуття для Імельди Маркос, дружини колишнього філіппінського диктатора. Імельда Маркос, як відомо, прославилася тим, що у її шафі знайшли понад 3000 пар взуття.

Протягом останніх сорока років сонячні окуляри остаточно набули культового статусу: у 1961 році Марчелло Мастроянні у фільмі "Розлучення поіталійськи" носив легендарні окуляри "Persol" від дизайнера Джузеппе Ратті. Орнелла Мутті у 80х теж носила цю модель, а Даніель Крейґ грав у цих окулярах роль у фільмі "Casino Royale".

Сьогодні сонцезахисні окуляри - це модний аксесуар для всіх і кожного. Існують як дешеві масові марки, так і ексклюзивні варіанти. У кіно окуляри носять як позитивні персонажі, так і негативні, злочинці і поліцейські. І лише представники однієї професії вкрай рідко з'являються перед фотооб'єктивами в сонячних окулярах - це політики демократичних країн на офіційних церемоніях. Якби хтось із них дозволив собі таке, то ризикував би викликати у своїх виборців підозру, що йому є що приховувати, або ще гірше: став би в їхніх очах схожим на диктатора на зразок лівійського Муаммара Каддафі, президента Уганди Уме Іді Аміна чи генсека Трудової партії КНДР Кім Чен Іра.