Відходить галас довкола чергової річниці Полтави, тож варто поговорити про тему, яка переслідує нас упродовж усього часу незалежності, - тему альтернативної історії.

Будь­яке інше трактування минулого передбачає погляд з іншого боку, з іншої суспільної позиції, іноді цілком несподіваної, незауваженої офіційними істориками. Погодьмося, з викладами цих, останніх, жити комфортно, ба більше - солідніше і надійніше. Не варто напружувати мізкові звивини: усе укладено до нас і за нас, тож чому б не потішитися позою консерватора, поціновувача і адепта загально схвалених речей.

Однак так вже влаштована людська природа, що комусь й справді добре почуватися у закислій твані, а хтось шукає собі щастя серед бурхливого моря ідей. Як правило, такі відчайдухи й штовхають історію уперед, аби відтак вона теж закостеніла в академічних сентенціях дослідників.

Полтава, точніше історична битва поблизу цього міста, ставить перед сучасником кілька дилем, зокрема незмінну пару Мазепи і Петра І, аналізуючи поведінку яких ретельніше, аніж це зроблено у сучасних шкільних підручниках, можна дійти цікавих історичних алюзій аж до середини ХХ століття.

Мазепа - зрадник, - волають з північного сходу, водночас славлячи Кантеміра - молдовського господаря, який також зрадив, але турецькому султану, уклавши 1711 року трактат із Петром. Тобто сама категорія "зрадництва" має відверто смаковий характер, залежить від точки зору, позиції того, хто говорить про зраду.

ОК, погодимося із твердженням про зрадництво Мазепи. Але кого зрадив український гетьман? Тих, хто давно зрадив усім угодам із Хмельницьким, тих, хто вирізав Батурин? "На 40 миль шляху всі села були випалені,.. тож ми не знайшли нічого, крім голої пустелі,.. серед якої безліч загиблих людей. Ми перебували у спустошеній країні", - пише шведський вояк Христофор Гассман у своєму щоденнику. Такою була Україна після присутності на її теренах "героя Петра". То, виходить, Іван Степанович зрадив ката своєї Вітчизни?

А тепер про "зрадництво" іншого часового відтинку. Йдеться про вояків УПА, які, за офіційною російською історією, також зрадили. Але сам "акт зради" зафіксовано після неповних двох років сталінського терору на західноукраїнських землях, після Лонцького, Замарстинова, Жовкви, Дрогобича, Соліни, де досі знаходять рештки тих, хто безневинно загинув в енкаведистських катівнях. Тож хіба спроба завадити повторенню цих жахіть може вважатися зрадою? Хіба лише з точки зору ката.

То яка історія нам зручніша? Історія з погляду людиноненависника чи гуманістичний, об'єктивний виклад минулого, на якому можна бодай щось збудувати?