На інтернет­форумах знову спалахнула дискусія про потребу перезаснування держави. Автори відгуків і серйозних статей, можливо, свідомо, а цілком імовірно, самі того не розуміючи, стають на бік чинного Президента, який після висновків Венеціанської комісії про його проект Конституції повернувся до своєї давньої ідеї фікс. Епігонство, однак, не може бути плідним, оскільки у цій риториці бракує найважливішого - а хто саме уповноважений "перезавантажувати" програму державності?

Нас штовхають на примітивізацію самої затії, киваючи на чинний Основний Закон, який стверджує, що джерелом влади є народ. Але було б наївним сподіватися, що 46 з лишком мільйонів українців зберуться на певній вічевій площі і влаштують любу Ющенкові "чорну раду". Отже, маємо шукати інші виходи, бо стрясати повітря віртуальними пропозиціями - аморально. Як казав Марк Твен, "у будні ми не надто вдало послуговуємося своєю моральністю, а до неділі вона завжди вимагає ремонту". Слід розуміти, такою "неділею" має стати 17 січня 2010 року.

Натяки на те, що Основний Закон напишемо, скликавши Установчі збори, також хибують недоречностями, бо хто і коли займатиметься цим у часи передвиборного цейтноту? Не можна ж всерйоз розраховувати на незаангажованість сільських голів, мерів чи губернаторів, а тим паче, на партійну цноту депутатів, які б очолили процес відбору делегатів на всеукраїнське зібрання. Ба більше, не слід живити ілюзій - доярка і ремісник вже, пригадую, правили державою. Нині ж нею крутять, мов циган сонцем, водії та бодігарди олігархів. Для того, аби укласти талмуд Конституції, все­таки доречніше було б запросити правників.

Знову ж таки маємо проблему, оскільки щодень додає до нашого досвіду приклади сваволі суддів, адвокатів, прокурорів, академічні ж уми на потребу тієї чи іншої політичної сили так зуміють повернути кожен параграф закону, що залишиться лише розвести руками від подивування наслідками.

"Перезавантаження" Україні, безумовно, потрібне. Але не менш потрібна політична воля і розуміння перспективи. Власне перспективи держави та нації, а вже відтак, - після відчуття безпечності та комфортності того, що задумано, - і особистої долі кожного з авторів ще не написаного Основного Закону. Чи є у нас настільки авторитетні, а головне, безкорисливі постаті, яким ми могли б беззастережно доручити цей труд? Можливо. Та чи не сприймуть вони таке суспільне доручення за чергову спробу ницо скористатися їхніми незаплямованими репутаціями? Хіба досі не було таких прецедентів?