Не питання у тому, хто і кому з'їздив по фізіономії, - без бійки, бодай дрібної, в Україні і весілля - не весілля. Питання у тому, що після гучної забави сторони конфлікту, зазвичай, похмеляються за одним столом, а після сутички між депутатами однієї із парламентських фракцій її опоненти починають шукати лінії розламів у партійній структурі забіяк, а колеги - хизуватися своїм войовничим запалом.

Шуфрич і Льовочкін - лише унаочнений посібник стосунків поміж "гвинтиками" дещо дивних структур, які в Україні чомусь називають політичними партіями. Такі взаємини, радше, мотиви, що призвели до банальної бійки під стінами кінотеатру "Зоряний", більше характерні для інших організацій, притаманних, зокрема Італії. Суть їх зводиться до того, що чим ближче обертається пересічний партієць до "лідера", тим більшою стає його самоповага, а отже, і міцнішають впливи у партійному середовищі. Фактично, Шуфрич з Льовочкіним зчепилися не через ідеологічні розбіжності чи, може, діаметральну протилежність концепцій розвитку держави, виходу із кризи, а, як це не парадоксально звучить для мускулінних регіоналів, за любов вождя. А вона, ця "любов", важить набагато більше, ніж сентиментальні зітхання або ж спільні поїздки на природу. Вона - це доступ до списку, пріоритетний нумер, шанс потрапити до парламенту, а звідси - можливість порядкувати ресурсом.

Шуфрич і Льовочкін - не самотні, вони лише підтвердили тяглість "традицій" вітчизняного політикуму, започатковану, здається, Луценком на засіданні Радбезу. Нинішньому міністрові внутрішніх справ також розходилося на опінії "вождя", на власній репутації у його світлих очах, а тому він, не вагаючись, побив Черновецького.

Але партійні конфлікти - явище локального, так би мовити, міжусобного характеру. Все починається зі стилю "вождів", і регіональний лідер, до слова, тут цілком показовий. Дехто, подейкують, виходив із його кабінету, підібгавши хвоста, мов побитий пес, а відтак зализував рани, спростовуючи "вигадки" зловтішників. Те, що роблять "вожді", природно екстраполюється на місцеві "угіддя", і феномен чи казус (хай тут сперечаються політологи) Лозинського - тому надто яскраве підтвердження. Без усяких натяків на вину нинішнього "втікача", скажу, що статистика таких лозинських в Україні зовсім не утаємничена: варто тільки знати число адміністративних одиниць районного масштабу. У кожної - свій князь. І коли хтось починає розповідати вам про веселкові перспективи держави, то можете сміливо обрубати його на півслові: як вже би там не було, але борони нас, Боже, від ситуації, коли ці "наміснички" почнуть війну всіх проти всіх.